Королівська обіцянка

Нехай я не тримала його в руках чотири мiсяцi – його дав менi Оберон, i я, бувало, таких тварюк перемагала, перед якими сам здоровезний Уйма здавався б мишею. Ось так…

Я прицiлилася посохом за вiкно й випустила в небо смарагдовий свiтляний промiнь.

І вiдразу полегшало. Я нiчого не забула, не розучилася. Я, як i ранiше, – маг, i мiй посох при менi, тож до чого там якiсь людожери?

Не дивлячись на Уйму, я вiдчинила шафу. Кiстяк цього разу зачаiвся. Я клiпнула, подивилася нiчним зором, розгледiла обриси гладенькоi жовтоi макiтри.

Злегка розмахнувшись, тицьнула навершям посоха. Захрустiло, посипалися кiстки, череп, вiдвалившись, викотився iз шафи й дзигою закрутився посеред кiмнати.

– Що ти робиш! – простогнав Гарольд. – Ти менi заважаеш!

– Був сторож – i нема, – вiдзначив Уйма. – Заходь, злодiю. Бери.

Ну який противний дикун!

– Це ти його розвалив, – я спробувала зачинити шафу. Гомiлкова кiстка застрягла у дверях, заважаючи. Носаком чобота я заштовхнула кiстку якомога глибше.

Уйма хмикнув. Гарольд знову зупинився, не вiдводячи крейди вiд дошки:

– Я вас обох прошу – помовчте. Менi вже небагато залишилося. Якщо я зараз помилюся – усе нанiвець, а заново я вже не встигну.

Не випускаючи з рук посоха, я сiла на пiдвiконня. Уйма завмер на лавi – нога за ногу. Круглi жовтi очиська втупилися в мене безцеремонно.

Я вiдвернулася.

А що скаже Оберон, коли довiдаеться, що ми з Гарольдом його не послухались?

Усе залежить вiд того, чи приведу я звiдти принцiв.

Переможцiв не судять…

А якщо не зумiю? Оберон, найiмовiрнiше, вiдправить мене додому без права будь-коли побачити Королiвство…

Зiрки вже не здавалися такими яскравими. І я знову вiдчула втому.

Наближався свiтанок.

– Усе, – сказав Гарольд.

Вiн стояв перед дошкою, колись чорною, а тепер майже повнiстю бiлою, розмальованою. Його права рука висiла, як батiг, пальцi стискали крихiтний уламок крейди, i, здавалося, мiй друг от-от знепритомнiе.

Я стала навшпиньки, дотяглася до його голови:

– Оживи!

Пробiгли мурашки вздовж хребта. Гарольд випростався, розправив плечi, i я зрозумiла: вдаеться. (Я вмiю! Я можу! Я ще не те можу…) А Уйма бачив?

Наступноi митi в мене пiдкосилися ноги. Я передала Гарольду добрячу частку власних сил (а iх же й без того залишилося не так i багато…).

Людожер спостерiгав за мною. Намагаючись приховати слабкiсть, я присiла на край крiсла.