Королівська обіцянка

У шафi потайний хiд. Ну, або зараз – або нiколи…

І вiн раптом згрiб Уйму, ухопивши за кудлату шерсть на грудях:

– Ти за неi вiдповiдаеш. Якщо з нею щось трапиться…

– Нiчого не трапиться, – флегматично вiдгукнувся людожер.

Гарольд випустив його. Схопив мою руку, судомно стис:

– Не пiзно передумати. Ти – ще дiвчисько…

– Я воiн! – вигукнула я, хоч мужностi моеi залишилося зовсiм мало. – Я маг дороги!

– Вiн зараз буде тут, – сказав Уйма.

Гарольд раптом обiйняв мене. Випустив.

Ухопив свiй посох, спрямував на дошку з намальованим вiдбитком. З навершя вдарив синiй промiнь, крейдянi лiнii затремтiли й почали танути. У дошцi вiдкрилася дiра розмiром з колесо самоскида.

– Я попереду, – сказав Уйма.

Вiн спритно видерся на край дошки (я думала, вона завалиться) i зник у чорнiй дiрi – залишилася тiльки волохата рука, що вчепилася в пiдставку для дошки.

– Усе гаразд, – голос Уйми лунко долинав iз небуття. – Можна.

– Лiно, давай, – Гарольд подав менi руку.

Я тремтiла, як вiдбiйний молоток. Менi не хотiлось опиратися на руку Гарольда – вiн би це тремтiння вiдчув. Вiдмовившись вiд допомоги, я сама над силу пiднялася на край дошки й опинилася вiч-на-вiч iз чорною порожнечею, де навiть нiчне бачення не могло нiчим зарадити.

Гарольд подав менi мiй посох.

– Стрибай… – просвистiв голос Уйми. – Я пiймаю…

У дверi кiмнати постукали. Чемно, але твердо. Я сидiла на краю дошки, наполовину в цьому свiтi, а наполовину вже в тому…

– Так, Лiнко, вилазь, – раптом рiшуче сказав Гарольд.

 – Нiкуди ти не пiдеш. Пробач мене, дурня. Давай руку!

Дверi за його спиною вiдчинилися, i з’явився Оберон. Гарольд не бачив короля, зате я зустрiлася з ним поглядом…

І, втративши рiвновагу, шугонула в чорну яму – наослiп, униз, в обiйми людожера.

Роздiл восьмий

Некромантiв iсти ганебно

Уйма впiймав мене, як i обiцяв. Руки в людожера виявилися цупкi, наче обценьки. Я поспiшила вивiльнитися, стала на ноги, якi досi тремтiли, i зробила вигляд, нiби анiтрiшечки не хвилююся.

Там, звiдки я щойно звалилася, водномить затягнулася дiра в стiнi. Наче випарувалася невелика ляпка.

– Отут вони й падали, – просвистiв Уйма, втягуючи в себе щiльне вологе повiтря. – Помер – гуп! – i тут.

Я обiперлася на посох – для впевненостi – й оглянулася.

Загробне царство виглядало вiдповiдно – чорна печера з низько навислим склепiнням.