Королівська обіцянка

Тепер, коли «вхiд» закрився, ми з Уймою опинилися в тупику: дедалi вище й вище тяглася нерiвна, чорна, нiби облита мазутом, стiна.

– А ось так вони пiдiймалися, – Уйма торкнувся залiзноi скоби, вбитоi в стiну. Трохи вище була ще одна скоба. І ще одна.

– Некроманти, – Уйма ворухнув нiздрями. – Бач, драбинку собi прибили, жритраву, – у його голосi було несхвалення.

– Що?

Уйма скосив на мене жовтi очиська.

– Ключ при тобi?

Я злякано вхопила себе за кишеню. Вiдбиток пальця Гарольда був на мiсцi.

– Ну то пiшли, – кивнув уперед людожер.

Менi не сподобалося, що вiн командуе. Не вистачало ще, щоб вiн забув, хто тут кому пiдпорядковуеться!

Я зважила посох у руцi.

– Ти що, ранiше тут бував?

– Нi.

– То куди ми пiдемо?

– Туди, – Уйма вказав пальцем. – А що, е ще куди?

Я покрутила головою. Клятий людожер мав рацiю: з тупика вiв тiльки один шлях.

Не чекаючи моеi згоди, Уйма повернувся й пiшов уперед, як завжди, легко й безшумно. Менi довелося майже бiгти, щоб устигнути за його неквапливим кроком; мигцем роздивляючись навсiбiч, я вперше зрадiла, що Гарольд нав’язав менi в супутники людожера.

Якби я опинилась у цьому мiсцi сама… Нi, я не злякалася б, нiзащо… Але як було б мерзотно…

Потягло вiтерцем. Уйма зупинився. Я наздогнала його, стала поруч, намагаючись дихати якомога спокiйнiше й тихiше.

– Отут вони йшли, – сказав Уйма.

Перед нами був глибокий рiв завширшки як невелика вулиця. Через рiв було перекинуто мiдну трубу (принаймнi менi подумалося, що то мае бути мiдь).

Нiколи в життi не бачила такого: це було схоже на розпрямлений i витягнутий у лiнiю саксофон колосальних розмiрiв.

Лiворуч вiд труби був неглибокий рiв, можна було розгледiти купи мотлоху на кам’янистому днi. Праворуч зяяла чорна порожнеча. Уйма зiштовхнув туди камiнчик носаком чобота – звуку падiння ми так i не дочекалися.

– Отут вони йшли, – повторив Уйма – Хто, скажiмо, дурень – падав лiворуч.

А хто боягуз – праворуч…

– Боягуз?

– Примiром, жритраву. А хто хороший – переходив на той бiк…

– По-твоему, якщо не дурень i не боягуз, – то вже хороший?

Уйма вп’явся у мене поглядом з незрозумiлим виразом обличчя. Я знiяковiла.

– Ну, а ми куди звалимося? – запитала я грубим, як пiсля застуди, голосом.

– Ми хорошi, – заперечив Уйма. – До того ж ми живi. Навiщо нам iти через цю трубу? Там перелаз е…

Я простежила за його поглядом.