Королівська обіцянка

А тепер ще й дорослий – зовсiм дорослий, недосяжно…

– Ну, ти чого? – запитала я злякано.

– Нiчого, – вiн дивився крiзь пальцi на осмiлiлих качок. – Менi Оберон – як батько. Знаю, що й тобi теж.

Я згадала, як Оберон з’явився на батькiвських зборах. Як iз шапки, яку вiн тримав у руках, спадали крапельки – розталi снiжинки…

– Що ж нам робити, Гарольде?

– Я хоч вiдпочину… – сказав вiн глухо. – Хоч трохи посиджу спокiйно. Поки я тут – там час завмер. Усе завмерло. І принцеси не милуються на себе в дзеркало, i королю не загрожуе небезпека… А я так утомився…

Дорiжкою повз нас пройшла молода мама з дитиною.

Жiнка штовхала коляску. Маля – тягло пластмасову гусеницю на колiщатах.

– Гарольде, – сказала я рiшуче. – Якщо у вашому свiтi так багато принцес – чому проблеми iз принцами? Га?

– Пояснюю, – у голосi Гарольда менi раптом вчулися iнтонацii Оберона. – Принцесою вважаеться кожна дiвчина, яка з’явилася босонiж у Королiвствi на свiтанку i пред’явила грамоту, що ii батько – правитель далеких земель.

Таких «правителiв» можуть бути десятки – бо карликовi королiвства, нi до чого не придатнi, народжуються, як гриби, i так само зникають… А дiвчата хочуть принца. І Королiвство (такi звичаi) зобов’язане iх прийняти.

– Не дуже мудро…

Гарольд зсунув брови:

– Це закон нашого свiту. Може, тобi не подобаеться, що дощ мокрий, а снiг холодний?

– Цiлком, – сказала я примирливо. – Прекрасний закон… Гарольде, а де е принци? Де iх можна шукати?

– Король знае. Але не каже.

Менi, в усякому разi.

– Чому?

– Бо: «Ми повиннi думати про наш народ! Ми повиннi думати про майбутне! Я не можу ризикувати тобою, своiм единим магом!»

– Але ж це небезпечно… – сказала я посмутнiлим голосом.

– Лiно, – Гарольд уперся долонями в колiна. – Я прийшов… за тобою! Бо… Ну поговори з ним, га? Може, тобi вдасться його вламати?

– Менi? Оберона? – запитала я iз сумнiвом. І вiдразу спохопилася: – Ой, я так хочу до Королiвства, Гарольде! Я так скучила! Я хочу все побачити… Адже ти зможеш мене перевести, так?

Роздiл другий

Знову в королiвствi

Замок стояв посеред сосен.

Лiс обступав його щiльно, але й шанобливо – залишаючи навколо вiльний простiр i пропускаючи сонце у високi стрiлчастi вiкна. На обрii здiймалися гори iз зубчастими вершинами. Зеленiли луги (все це я бачила ранiше, все це я пам’ятала, все це менi снилося), крiм нового мiста iз червоними дахами, з брукованими площами й мiдними флюгерами на шпилях.