Магам можна все

Я пiдiйшов до вiкна й обережно пiдняв штору.

Промiнчик сонця пробився крiзь товщу порошинок, вiдбився вiд кахлини пiдлоги й надав майже живого виразу скляним очам давно забитого кабана.

Розглядiвши батькове лице, Іл де Ятер видав невиразний вигук. А я зрозумiв нарештi, в чому причина неясноi тривоги, що холодним клубочком оселилася в мене всерединi.

Закрiпивши штору золотою поворозкою, я знову перейшов залу й зупинився просто перед воскреслим бароном.

На мене – крiзь мене! – дивилися бiлi очi без жодного виразу. Так, iз переляку цей погляд можна було сплутати з поглядом самоi лютi, i я здогадуюсь, як то було Іловi в першi хвилини зустрiчi.

Я поводив рукою перед нерухомим обличчям старого. Очi глядiли в одну крапку. Зiницi не розширялись i не скорочувались.

– Іле, – почув я власний спокiйний голос. – Можеш кликати дружину та слуг… а можеш не кликати.

Схована вiд стороннiх очей комiрка, нiма доглядальниця, часта перемiна бiлизни й постелi – от усе, що треба тобi для виконання синiвського обов’язку.

Товариш мого дитинства довго мовчав, переводячи очi з мого обличчя на обличчя старого барона. Потiм рiзко вiдiйшов у темний кут й опустив голову на руки; незрозумiло, чого було бiльше в його позi – горя чи полегшення.

Повернувши голову, я спiткався поглядом з оленячою головою, що виростала, здавалося, просто зi стiни.

По печальнiй мордi подорожувала самотня мiль.

– Де ж вiн був? – глухо спитав молодий Ятер. – Де вiн був майже два роки? Звiдки?…

Я роздивлявся байдужного старого, який так само недвижно стояв серед зали.

Я його не впiзнавав.

Рокiв п’ятнадцять тому це був нестарий добрий сусiда, який тягав мене на плечах, обожнював боi на дерев’яних сокирах i на першу вимогу демонстрував славний фамiльний меч, який, бувало, стинав по двi-три ворожi голови за один удар.

Пам’ятаю, я ще дивувався – чому Ілiв тато, зi мною привiтний i лагiдний, такий жорстокий до власного сина? І, пам’ятаю, робив однозначний висновок: бо я кращий за Іла. Розумнiший, хоробрiший, от сусiд i шкодуе, що тупуватий Іл його спадкоемець, а не я…

Був час, коли «дядечко Дол» здавався менi ближчим, нiж власний батько.