Магам можна все

Я, провiнцiйний маг, – усе-мо-гу…

Кiнець кiнцем струна натяглась до краю. Покинувши скринi розкритими й речi розкиданими, я вийшов на ганок i потягнув носом повiтря.

Свiтало. Запiзно для справжнiх пригод, та я знав, що не дотерплю до вечора.

Я озирнувся. Швидке звичне замовляння, земля кинулася до мене назустрiч, я зручно спустився на чотири лапи й покрутив, обвикаючи, хвостом.

Прослизнув у дiру в парканi.

Чорним струмком зринув з гори – туди, де ще спало в передсвiтнiй каламутi найближче село.

Так, посуха. Пробираючись по городах, я помiтив, як пожовкло бадилля.

У курнику було тихо. Давнiшнi дiри в стiнах ретельно забитi; це ви дарма, мужички. Не бувае курникiв зовсiм без дiр…

За хвилину мiй рот уже був залитий кров’ю й залiплений пiр’ям. Дурнi курки не встигали прокинутись; перш нiж забрехав перший собака, я перегриз десь пiвдесятка горлянок. П’яний вiд щастя, тягнучи за собою тушку молоденького пiвника, я сунувся назад у дiру; здобич довелося тут i кинути. Дивуючись нерозуму собак, я вiйнув у посохлi заростi за сараем i, давши гаку, пiдкрався до села знову – з iншого кiнця.

І все повторилось; я пiшов тiльки тодi, коли запахло димом, собаки очманiли й тонкий голос, майже дiвчачий, заголосив з пiдвиваннями на все село:

– Тхiр! Ой, люди, знову тхiр!

Через поле я забiг на гiрку, до себе. Довго терся боком об порiг; потiм пiднявся на двi ноги i, похитуючись, зовсiм щасливий, поплiвся до спальнi.

Пiдiймалося сонце.

* * *

Вони прийшли, напевно, всiм селом.

Похмурi. Наляканi. Злi. З дохлими курми в руках; курей було, як менi здалося, штук п’ятдесят.

Заступили собою весь простiр перед ворiтьми; за хвiртку пройшла делегацiя на чолi з комiсаром, призначеним магом третього ступеня (насправдi четвертого).

Нiхто нiчого не казав. Усi дивились на мене. Важко. Докiрливо. То на мене, то на пiр’ячко, що не знати як прилипло до мого ганку. Руденьке й бiленьке пiр’ячко в бурих плямочках.

Добре, що я встигнув, пiднявшись iз лiжка, умитись.

Очистити вiд закипiлоi кровi свiй безсоромно усмiхнений рот.

Ось i тепер – вони дивляться на мене з люттю й вiдчаем, а я ледве втримуюсь, щоб не посмiхнутись.

Дивлюся на них. Дивлюся на чисте, без жодноi хмаринки, небо.

– Ну, що дивитесь?

Мовчання.

Я кривлюся з фальшивою нехiттю:

– Ідiть по хатах. Пам’ятайте мою доброту… Зроблю.

Вони мовчать, не вiрять.

– Зроблю! – кричу я магу третього ступеня (насправдi четвертого).