Магам можна все

 – Зроблю, нехай так i буде! Вiк пам’ятатимете милiсть Хорта зi Табора!

Розвертаюсь i йду в дiм.

А за пiвгодини на потрiскану землю падае дощ.

Мiльйон рокiв тому (початок цитати)

Вiльних квартир було багато, бабусi з картонними плакатами просто-таки кидались на новоприбулих, обiцяючи iм усi зручностi за смiховинну плату; Стас залишив Юлю з Алiком на лавочцi в оточеннi валiз, а сам пiшов вибирати квартиру i вибрав години через три. Повернувся задоволений i заклопотаний, у супроводi енергiйноi тiтки-маклерки; маклерка рвалася допомагати, спробувала вiдiбрати в Алiка його рюкзачок, та син вiдборонив свое право чоловiка тягати важке, i тодi маклерка пiдхопила полiетиленову сумочку з кухлями, кип’ятильником i залишками дорожньоi iжi.

Плелись хвилин п’ятнадцять.

Вузька вуличка серпантином вилася в гору – опiвднi сонце затопило ii всю, i маленькi тiнi пiд парканами геть-чисто були окупованi потомленими собаками. Поряд була пошта, i зовсiм поряд – п’ять хвилин крутого спуску – виявився вхiд у парк.

Квартирка, схоже, багато рокiв стояла без господаря. Тим краще, сказала тiтка-маклерка. Не стануть набридати хазяi, проситися на кухню борщ зварити, проситись до ванноi душ прийняти… Хоча який тут душ. Воду в чайнику грiеш – i до лiйки; утiм, навiщо вам душ, ви начеб на море приiхали?

Та й справдi…

Алiку, здаеться, сподобалось. Вiн миттю познайомився з сусiдськими хлопчаками, i вже за пiвгодини Юля могла бачити, як ii син скочуеться з крутого схилу на чиемусь самокатi – з пiдшипниками замiсть колiс.

Плодовi дерева, що росли в сусiдньому дворi, виявилися семирiчному хлопчику по колiно – ось яка крута була вулиця; зовсiм поряд – здаеться, тiльки простягни руку – пiдморгували з гiлок абрикоси, сливи, яблука.

Юля вiдiйшла од вiкна, постояла над розкритою валiзою. Квартирка не подобалась – тут пахло чи то комiрчиною, чи то поганим готелем; навiть чиста постiль, видобута з постiльноi тумби, здалася надто вже чужою.

– Де б ти хотiла повечеряти? – спитав Стас.

Вона не знала. Вона взагалi не хотiла вечеряти. Вона так утомилась – довга дорога, жара, дожидання, – що iз задоволенням упала б на лiжко й заплющила очi бодай на го дину…

– Влаштуймо святкову вечерю, – сказав Стас. – Знайдемо якийсь пристойний ресторан…

Вона насилу всмiхнулася.

Стас був спокiйний i певний себе. Вiн свiй обов’язок виконав – мiстечко за вiкнами, квартира – ось вона, i навiть не дуже дорого.