Магам можна все

Комiсар ковтнув слину; вiн мав сформулювати прохання, i я з утiхою дивився, як вiн мучиться.

– Пане вроджений магу… – таки вимовив вiн. – Дозвольте звернути вашу увагу на посуху.

– Як-як? – перепитав я з ласкавим осмiхом.

– На посуху, – насилу повторив комiсар. – Ось уже майже мiсяць не було дощу… тим часом стан проростiв… викликае побоювання. Поселяни бояться, що свято врожаю… затьмариться.

Вiн замовкнув i вп’явся очима менi в перенiсся; я усмiхнувся ширше:

– Сподiваюсь, мене нiхто нi в чому не пiдозрюе?

Комiсар пожував губами:

– Що ви, що ви… Нi в якому разi.

Безперечно, це стихiйне лихо мае природну… немагiчную натуру. Однак ще трохи – i можна дожидати неврожаю, рiвного хiба що лиху тридцятирiчноi давнини, ви, певно, не пам’ятаете…

В останнiх словах показались тонкi запобiгливi нотки. Ще трохи – i вiн скаже менi «синку»… або, чого доброго, «внучку»!

– Не пам’ятаю аж таких старих часiв, – зiзнався я смiючись. – І, коли чесно, я нiколи не цiкавився сiльським господарством.

Донедавна менi вiрилося, що бруква росте на деревах!

Комiсар дивився на мене тужливо; дати б тобi мотику, ясно читалося в його поглядi. Вигнати б на поле, пiд палюче сонце, i тодi поглядiти б на тебе, здоровезного ситого ледаря. Поглядiти б хоч раз на твiй бiй з буряковою грядкою!..

У наступну секунду комiсар гучно зiтхнув i приплющив очi. Видко, картина, що уявилася йому, виявилася занадто яскравою.

Я урвав смiх. Помовчав, милуючись безсилою злiстю вiзитера; сплiв пальцi, потягнувся, розминаючи суглоби:

– Якщо ви, пане магу третього ступеня, не в змозi справити маленьку хмарку – звернiться до бабусь у селах.

Народнi засоби не завжди заслуговують на осмiяння…

Вiн пiдвiвся. Напевно, вiн мав ще в запасi якiсь аргументи – грошi, вигоди, звернення до мого сумлiння – та зневага виявилася сильнiшою.

– Прощавайте, пане вроджений магу… Здоров’я й усяких гараздiв вашiй совi!

Слово «вроджений» вiн вимовив з неприхованою зневагою. Гордi ми, гордi, нiчого не вдiеш, наша гордiсть бiжить попереду й розпихае всiх лiктями…

– Обережнiше, – сказав я турботливо.

 – Дивiться пiд ноги.

Комiсар здригнувся.

Про мiй дiм ходило в околицях багато легенд: подейкували, наприклад, про бездоннi колодязi, куди купами летять жертви потайних люкiв, про крюччя, клоччя, смертоноснi – серед них умить задихаешся – тюлевi фiранки та iншi небезпеки, якi чигають на небажаного гостя…

Я любив свiй дiм.

Я нiколи не був певен, що знаю його до кiнця.