Магам можна все

Як лiтньому сонцю плювати на жiнку, що скулилася на краечку ванни. Хоч би що сталося – сонце вставатиме вчасно, i навiть якщо курортне мiстечко з усiма своiми мешканцями колись повалиться в море, сонце так само буде пiдiйматись i спускатись, мiльйон рокiв…

Це було мiльйон рокiв тому. Тепер це не мае жодного значення.

Роздiл перший

Цiкава геральдика:

Чорний тхiр на золотому тлi

– …Як ся мае ваша сова?

– Сова поживае прекрасно, дякую вам…

Моя сова здохла п’ять рокiв тому, але я вiдповiв, як велiла менi ввiчливiсть.

Кажуть, сучасний ритуал привiтання мае корiння в давно забутому нарiччi; у давнину вiтання приблизно так i звучало: «Ком совва?»

Гiсть кивнув так задоволено, нiби життя моеi сови його справдi щиро цiкавило. Вiдкинувся на спинку напрочуд незручного крiсла; зiтхнув, роздивляючись мене з-пiд насуплених рiдких брiв.

На своi п’ятдесят дев’ять вiн мав не такий вже й поганий вигляд. Я знав, що маг вiн не вроджений, а призначений, що магiчне звання вiн дiстав, бувши вже сiльським комiсаром, i що на атестацii йому завищили ступiнь – дали третiй замiсть четвертого.

І ще я знав, як вiн до мене ставиться.

– А як маеться ваша сова, пане комiсаре?

– Дякую вам, – вiдповiв вiн повiльно. – Чудово.

Я знав, що в той самий день, коли комiсара призначено магом, усi околишнi мисливцi дiстали замовлення на совеня. Немало совиних родин зазнало тодi тяжких утрат; з кiлькох десяткiв пташенят щойно спечений маг вибрав одного – i тепер мое питання та його вiдповiдь наповненi були правдивим смислом, бо сова, яку дiбрав комiсар, виявилась хирявою i весь час хворiла.

Чи вiн неправильно за нею доглядав?…

Мовчання затягувалось. Нарештi комiсар зiтхнув повторно:

– Пане вроджений магу. Вiд iменi комiсарiату й поселян я радо передаю вам запрошення на свято врожаю, яке вiдбудеться в останнiй день жнив.

Я ввiчливо нахилив голову. Комiсар дивився на мене втомлено i якось зболено. Сова нам свiдок, вiн не хотiв iти до мене з поклоном; вiн сам щосили намагався поправити справу – останнi три днi на небi знай з’являлись хмарки, безсилi, безплiднi, холостi.

Вiн стояв посеред двору, вiн бурмотiв завченi замовляння, вiн навiть плакав, певно, з безсилля… А потiм подолав обридження й страх, сiв у двоколку й поiхав до мене. У дорозi розвертав голоблi не раз i не два, i вертався, i розвертався знову – i от сидить тепер, дивиться мружачись менi в очi. Чогось чекае, наiвний.

– Красно дякую, – сказав я проникливо. – Обов’язково прийду.