Магам можна все

Тiльки одна картинка менi справдi сподобалась: мiсток, дерево, прив’язаний пiд мостом човен, причому на осiнне листя, що пливе по водi, хотiлося дивитися й дивитися знову. Здавалось, воно справдi рухаеться… i неквапливий iхнiй плин настроював на пiднесений лад, хотiлося всмiхнутися, зiтхнути й, можливо…

– А це вона малювала потiм.

Ювелiр витягнув з-за шафи два картоннi аркушi. На перший погляд менi здалося, що соромливо захованi роботи не надто вiдрiзняються вiд обрамлених; тiльки вдивившись як слiд, я зрозумiв, що рiзниця таки е.

– Це бездарно, – пошепки сказав ювелiр. – Їй вiдмовив смак. Ви б бачили, як вона тепер одягаеться… Як вона намагаеться одягатися…

– Спiвчуваю, – сказав я щиро.

Ювелiр махнув рукою – мовляв, що менi ваше спiвчуття.

– Можна менi поговорити з подружкою? – запитав я, дивлячись, як вiн ховае дружининi малюнки назад за шафу.

– З якою подружкою?

– З тiею самою, яка супроводжувала вашу дружину в походi за покупками. Яка мала забрати в шевця черевики.

Ювелiр дивився на мене, i двi складки мiж бровами ставали все глибшими:

– Тисса Граб. Так… Я шукав ii, хотiв розпитати про Фiллу. Тисса Граб зникла й так i не знайшлась. Можете самi спитати – вулиця Стовпникiв, три…

Попрощавшись iз ювелiрами, я витратив пiвгодини, щоб знайти названу вулицю i дiзнатися, що панi Тисса Граб справдi наймала тут кiмнату, та вже два мiсяцi, як з’iхала.

І нiкому не зiзнавшись, куди прямуе.

Ювелiри-ювелiри…

Я сидiв, як i вчора, бiля вiкна свого номера. Хазяiну що найсуворiше заборонялося пускати до мене будь-кого; зате бiля вхiдних дверей поряд iз дерев’яним молотком висiв на залiзному ланцюжку грубий зошит, що купив його в канцелярськiй лавцi.

І вони залишали. Мое вiкно було затягнуте товстим захисним серпанком – i я мiг спостерiгати, як вони стають у чергу, як передають один одному каламар i напiвголоса лаються, що ланцюжок закороткий.