Магам можна все

Зайшли до спецiальноi лавки, де продавались акварельнi фарби, – ювелiрша, виявляеться, захоплювалася живописом i навiть продала минулого року декiлька своiх картин. Потiм вiдправилися до шевця – подруга мала забрати зшитi на замовлення черевики… І тут от, просто в дверях чоботарнi, Фiллу вперше викинуло з пам’ятi. Тобто мiдне кiльце на дверях i дерев’яний молоток на мотузцi вона пам’ятае – а потiм настала темрява, i вона отямилась вiд того, що хтось лив iй у горлянку пiдiгрiте червоне вино.

– Таке враження, що чужа рука заливае вино просто в горло… Потiм дивлюся – я ж сама келех i держу.

Сама п’ю – уявляете? За таким довгим столом. Горять свiчки, на столi порося з хроном, тушкована риба з морквою, тут же й жаровеньки, щоб страва не остигла…

Я вислухав i це. Зрештою кожна деталь могла виявитись важливою.

Потiм у спогадах виник злодiй – про нього ювелiрша пам’ятала аж надто мало:

– У масцi вiн був, чи що? Нi, маски не пам’ятаю. Але й обличчя начеб нема… Пам’ятаю, розмовляв зi мною.

Вийшли на стiну, дивлюся – лишенько! Замок, та стiни ще вищi, нiж у нас у мiстi. Та мiст опущено, а на мосту – я спершу думала – купа камiння лежить! А потiм купа як заворушиться – я знову ледве не зомлiла…

– Ви пам’ятаете, який був дракон?

– Так, о так! – пожвавилася ювелiрша. – Коричневий, iз прозеленню, крила маненькi – при такiй-то тушi… На ланцюзi, а кожна ланка того ланцюга – як… – Вона затнулася, добираючи якнайквiтчастiшого порiвняння. – Як колесо на королiвськiй каретi, от!

– Про що ви говорили? – спитав я.

 – З викрадачем?

На порум’янiлому виду ювелiршi з’явився безпомiчний вираз дуже короткозороi людини, яка щойно сiла на власнi окуляри:

– Не пам’ятаю… Але говорив вiн красиво.

Я покосився на пана Ягора – i мало не здригнувся. Таким зболеним було в цю мить обличчя лисого ювелiра.

«Подурнiшала», – згадав я його розпачливе зiзнання.

Пiсля важкого жирного обiду (який зарахувала менi злопам’ятна печiнка) ювелiр знайшов привiд, щоб усамiтнитися зi мною у вiтальнi.

«Ну як?» – було написано на його обличчi. Нiби я лiкар, а ювелiрша – важкохвора.

– Вона справдi була iншою? – спитав я обережно.

Замiсть вiдповiдi вiн кивнув на стiну, обвiшану рiзного розмiру картинами в тонких дерев’яних рамочках:

– Ось… Це ii роботи до викрадення.

Я пiдiйшов. Нiчого особливого, як на мiй погляд, утiм, я нiколи не приховував, що не розумiюсь на живопису.