Магам можна все

Нiколи не пий вина!

Заведи собi друга серед лiкарiв – тiльки спершу дiзнайся, чи добре вiн знаеться на лiкарюваннi. Лiкар вважаеться добрим, якщо на десяток страждальникiв, що iх вiн вилiкував, припадае не бiльше одного-двох небiжчикiв.

Друже мiй, нашi замовляння безсилi проти хвороб, але ж окрiм магii в нас е воля й здоровий глузд, чи не так?…»

* * *

Увечерi сталася прикрiсть: печiнка, яка перше поводила себе тихо, нарештi нагадала менi про неприпустимiсть безрежимного життя. То не жарт: безсонна нiч, снiданок на ходу, смажене м’ясо, яким щедро пригостила мене ювелiрша, ситна, але не досить вишукана готельна вечеря… Урештi менi довелось повозитися, складаючи й заварюючи лiки, i цiлу годину промучитися, дожидаючи, поки вони почнуть дiяти.

Погамувавши печiнчин протест, я вирiшив далi поводити себе обачливiше.

Смеркало; я провiв у ювелiрiв години три або чотири, а потiм, керований раптом виниклою iдеею, вiдвiдав непоказну контору праворуч вiд мiського ринку. Побалакавши з утомленим чиновником у побитому мiллю коричневому сюртуку, я дiстав у свое розпорядження скрипучий стiл у плямах чорнила, скрипучий стiлець i скрипуче таке ж перо.

Хвилин п’ять пiшло на обдумування тексту; нарештi я розбiрливо вивiв на рудому бланку: «Скуповую коштовне й напiвкоштовне камiння, кулони, пiдвiски. Дорого».

Побитий мiллю чиновник порахував слова й узяв iз мене вiсiм монет. Вiддаляючись вiд базару, я чув, як голосистий хлопчисько викрикуе зi своеi тумби мое дивне оголошення – знай затинаючись на словi «напiвкоштовне».

Вдивляючись в обличчя перехожих, я не помiтив, щоб хоч хто-не-будь пожвавився у вiдповiдь на хлопчиськiв заклик; що ж, я з самого початку не покладав на цю вигадку особливих надiй. Але й утрачати шанс було не в моiх правилах.

Отже, ювелiри.

Фiлла Дрiзд, дружина лисого юнака Ягора Дрозда, виявилася цiлком схожою на мiнiатюрний портрет у чоловiковому медальйонi. Молода миловидна жiнка з косами до колiн; говiрка, щоб не сказати балакуча. Як не дивно, викрадення, через яке сердешний Ягор утратив чуприну, не справило на неi особливого враження – вона згадувала про нього легко, мало не зi смiхом.

Вони з подругою вiдправились до торгового кварталу по деякi покупки. Узяли вiдрiз на сукню (я терпляче вислухав, який саме вiдрiз i чому шерсть, а не оксамит). Далi побували в парфумера – перенюхали два десятки духiв (хвилин п’ять пiшло на розповiдь про особливостi кожного запаху), у результатi в обох розгулялася нежить.