Магам можна все

Бiля мого столика стояв сам пан голова; щоки його перейняли колiр випитого червоного вина, а випив вiн, очевидно, чимало. Менi здалося, що навiть сова на його плечi коситься на хазяiна з несхваленням.

– Прекрасно, – озвався я коротко.

– Ви не будете проти, шляхетний пане зi Таборе?…

І, не дожидаючись моеi вiдповiдi, опустився на крiсло поряд зi мною.

– Бачу, ви не поспiшаете вiдбути додому, напевно, наше квапливе мiське життя подобаеться вам?

– Я давно не був у мiстi, – сказав я, дивлячись, як панi в чорнiй сукнi перетинае залу.

З нею вiтались, але прохолодно; очевидно, вона не була тут чужинкою, та й до числа завсiдникiв не належала.

Голова правлiння, не дивлячись, упiймав келех, що злетiв йому в долоню з пiдноса хлопця-прислужника. Примружився, дивлячись на мене крiзь вино, що червонiло в кришталi:

– Ви вже оцiнили всi клопоти, якi приносить наш виграш? Юрми вiдвiдувачiв…

– Так, – сказав я.

– Моя вам рада, – голова вiдпив iз келеха. – Не слухайте нiкого, не давайте спровокувати себе, не будiть у собi хибне почуття справедливостi.

Кореневе замовляння Кари iснуе не для того, щоб когось карати… А для володiння ним. Володiння – i все. Вiдiрвiть голову вашому глиняному боввану, але лише в останнiй день обумовленого термiну. Щоб не пропустити нi дня. А кого ви при цьому покараете – зо всiм однаково, запевняю вас, Хорте, – i вiн вiдпив знову.

– Справдi? – спитав я недовiрливо. – А я чув…

– Члени правлiння клубу, – продовжував голова, не слухаючи мене, – не мають права брати участi в розiграшi.

Проте, – вiн зробив хитре обличчя. Нахилився до мого вуха, так що сова на його плечi незадоволено затопталась. – Ейфоричне вiдчуття, пане зi Таборе. П’янить сильнiше за вино… До речi, пробачте за нескромне питання. Яка природа вашоi хвороби, тiеi самоi, що не дозволяе вам пити спиртне? Я можу порекомендувати першокласного лiкаря…

– Спасибi, – сказав я поспiшно й, можливо, не зовсiм чемно. – Спасибi, я… поки що не потребую.

– Як хочете, – голова трохи образився.

 – До речi… вам не здаеться, що жiнка в магii так само доречна, як миша в бочцi меду?

– А? – я вiдiрвав погляд вiд незнайомки в чорному.

– Так-так. Ця дивна панi, на яку ви з такою цiкавiстю дивитесь… Така собi Ора Шанталiя. Яка ось уже декiлька рокiв наполегливо приходить на кожний розiграш… Нащо iй Кара, як ви думаете?

– Хтозна, – сказав я повiльно.

Голова правлiння пожував губами:

– Кара в руках стерви – це… Це жахливо.