Магам можна все

За розповiдь доплачу. Годиться?

Старигань дивився на мене впритул – насмiшкувато й холодно. Бiлi, як пiна, здивованi брови пiднялися так високо, що, здавалось, ще трохи – i вони втечуть на потилицю.

– Вам, панам, усе казки подавай. До сивини, бувае, доживе пан, а хлiбом не годуй, дай байок послухати, нiби дитинi шмаркатiй… Тiльки ви, шляхетний пане, камiнчик купувати збирались, а язиком я зроду не торгував i не збираюсь. Берете – чи як?

Я полiз у кишеню й виклав на покритий жиром стiл пригорщу великих срiбних монет.

Старигань подивився на срiбло, потiм на мене; бiлi брови повагалися й повернулися на мiсце, зате кутики безгубого рота жорстко, iронiчно пiднялись:

– Це ваша цiна за камiнь?

– Це моя цiна за розповiдь, – сказав я в тон йому, холодно. – Камiнь не вартий i половини цих грошей… Ви маете рацiю, шановний, на скупника я не схожий i ремеслом таким зроду не бавився. А казки вашi, як ви зволили висловитися, я готовий оплатити – за умови, що хоча б половина розказаного виявиться правдою… Отже, звiдки у вас ця… штучка?

Якийсь час старигань дивився менi в зiницi.

На третiй хвилинi цього погляду я вирiшив додати грошей у гiрку, що поблискувала на столi.

– Атропко! – гукнув старигань, майже не пiдносячи голосу. За його спиною, у дверях, нараз виник плечистий гевал – на пiвголови вищий за мене й удвiчi ширший.

– Атропко, – старий примружився. – Тут панич зволив жартувати зi старого Прорви, так ти, будь ласкав…

Я не повiрив своiм вухам. Старигань, який турботливо пiдбирае чиюсь випущену вiрьовочку – i вiдмовляеться вiд повновагоi гiрки срiбла?!

– Ідiть геть, прошу пана, – прогудiв Атропка.

Голос у нього вiдповiдав фiгурi. А може, вiн умисне говорив басом – задля додатковоi погрозливостi.

– Їй-богу, – сказав я ласкаво. – Їй-богу, не розумiю. Кулончик беру, таж маю я бути певен, що камiнчик не крадений?

Старенький дивився не просто насмiшкувато – презирливо. Атропка опинився в мене прямо за спиною:

– А прошу…

Я ждав, коли вiн мене доторкнеться.

Р-раз! – зашкарубла рука непоштиво вхопила мене за лiкоть; два – замiсть плечистого гевала на пiдлогу повалився товстий, непристойно жовточеревий змiй. Великий, та неотруйний.

– А-а-а-а…

Якийсь час Атропка звивався на дошках, марно намагаючися зрозумiти, яким чином треба повзти. Потiм дiло налагодилось – тьмяно поблискуючи лускою, колишнiй плечистий молодець зазмiiвся в напрямку до дверей. Я перевiв погляд на стариганя.