Мідний король

Розсунувся обрiй. Вiдкрились кораблi на рейдi та iншi, що пiдходили з вiдкритого моря. Зникли гострi тiнi, свiт зробився м'яким, як вода, а Мiрте на видноколi наче вирiс, майнув ще вище й у ранковiм свiтлi здався добрим.

З низьких дверей у пiдошвi маяка вибрався старий.

– Цур на маяк не сцяти, – сказав урочисто, дивлячись мимо Розвiяра. – Он море е, туди й мочися!

* * *

Вони майже не розмовляли. Маяка неначе не цiкавило, звiдки узявся Розвiяр i що збираеться робити далi. Щовечора старий пiднiмався по сходах, щоб запалити маяк, i щоранку гасив його, втягаючи гнiт за допомогою особливого механiзму.

Розвiяр не мiг зрозумiти, коли старий спить, – здавалось, вiн не лягав нiколи, усе вештався по камiнню, витягав рибу, якось пiймав м'ясистого червоного восьминога i приготував на жаровнi; нi дров, нi хмизу на островi не було, але старий нiчого, крiм водоростей, не iв сирим. Для готування вiн використовував лiхтарну олiю, а посуду в нього було навдивовижу багато.

Щодня повз маяк проходили кораблi.

Старий дивився на них оцiнливо, iнодi плював услiд, iнодi махав рукою, але нiчого не казав уголос. Розвiяр бачив, як пiшла «Крилама». Йому дивно було згадати, як сам вiн стояв на ii палубi, i страшно – як проз нього рухався порослий черепашками борт.

Вiн не знав, хто там тепер, на «Криламi». Пасажири давно розчинилися в мiстi, лишилися на кольорових мостах пiд золотими банями. А капiтан на суднi напевно той самий, i команда також… Вони пiдуть i повернуться. І знову пiдуть.

Вони можуть пливти й бродити по всьому свiту, а вiн, Розвiяр, не вмiе ходити по водi!

Вiн проводжав кожний корабель iз жагою й надiею. Вiн мiг би вiдплисти, вiн мiг би повернутись на материк; якби ж хазяiн Агль знав, що Розвiяр вижив! А вiн би точно розщедрився на човен, щоб забрати з маяка «свое багатство». Але хазяiн, звiсно, не знав; можливо, вiн i сам давно поiхав iз Мiрте, може, вертаючись, «Крилама» вiдносила i його…

Далеке мiсто щоранку вставало на видноколi, ширяло над водою, мiнилося веселково, поблискувало золотом, мiняло кольори й запалювалося вогнями, i так свiтилося до ранка.

Розвiяр не раз i не два намагався уявити, що за люди там живуть. Високi, сухорлявi, зi смаглявою шкiрою й золотим волоссям; от би подивитися на iхнiх жiнок.

Дивно, що, сидячи на каменi посеред моря, обвiтрений, змучений, напiвголодний Розвiяр уперше, мабуть, у життi так багато думав про жiнок. Може, так дiяло на нього прекрасне й неприступне мiсто.