Мідний король

Потилиця в нього була гола – здавалось, лисина ненароком сповзла зi звичного мiсця, як сповзають незручнi капелюхи.

Бiля самоi пiдошви маяка старий обернувся. Скинув на Розвiяра шаленим оком, сперся руками в боки, усiм виглядом показуючи обурення:

– Ну що? Чого тобi?

– Дайте… попити, – прошепотiв Розвiяр. – Будь ласка.

* * *

Маяк був кiстяний. Чи то голка велетенського морського iжака, чи то прямий бивень, а може, зуб. Високий, iзсередини порожнiй. Дерев'яна драбина, влаштована в порожнинi, вела нагору – до бака, заповненого оливою, до гнотикiв i гвинтiв, до запального отвору.

Старий називав себе Маяк. Чи то забув свое справжне iм'я, чи то вiдмовився вiд нього через непотрiбнiсть. Вiн мешкав тут багато рокiв сам-один, годувався рибою та птицею – на те й друге в нього стояли хитрi пастки. Водоростi, якими поросла пiдводна частина острова, старий iв з особливим апетитом. Пив дощову воду. Тiльки олiю для маяка – жирну, густу, надзвичайно займисту – привозили з Мiрте.

За оселю правила порожня мушля величезного молюска, закинута на острiв давно забутим штормом.

Мушля стояла, мов розгорнута книга оправою нагору. ii темнi стулки, порослi мохом i засипанi попелом, правили за даховi схили. Усерединi було темнувато, але старий не потребував свiтла. Над його головою цiлi ночi горiв маяк.

Розвiяр напився води, яку старий плеснув йому в залiзний кухлик, з'iв бiлу, з м'якими кiстками рибу, варену, давно охолоду. Пiсля цього лiг i заснув, i проспав, певно, майже добу. Коли вiн розклепив повiки, знову був свiтанок, старий бродив у камiннi бiля берега, витягаючи з води гiрлянди водоростей, нюхав iх, неуважно надкушував – i продовжував вибирати далi.

На спинi в нього можна було злiчити кожен хребець. Драна шкiряна спiдниця лопотiла на вiтрi. Морська гладiнь здавалася рожевою, а далi, над обрiем, височiло велике мiсто, пускаючи, мов зорi, один вогник по одному.

– Задмухати свiчку, – пробурмотiв старий собi пiд носа, але Розвiяр почув. Акуратно склавши на мокрому каменi добутi водоростi, старий пiднявся до маяка, крекчучи, пробрався в низькi дверi i зник.

Минула хвилина, друга, потiм високе полум'я маяка засичало. Дощем посипались iскри, Розвiяр перелякався – але майже всi вони гасли, не долетiвши до землi, i на голову некликаному гостевi впала тiльки пригорща попелу.

Погаснув i маяк. Це було мов захiд сонця, що минув за одну мить. Свiт навколо змiнився так раптово, що Розвiяру довелося сiсти на камiнь, щоб ухилитися вiд запаморочення.