Мідний король

– Викинь його, – сказав сварливий.

– Так, цей…

– Або вiдвези до маяка.

Бакенник похлинувся:

– Та вiн же несповна розуму! Хто його зна, що… Ганятися почне, або вб'е, i нiчого йому за це не буде… Як тодi, коли вiн рибалку зарiзав…

– Ну тодi викинь.

– Я ж не Золотий – людину в море викидати, – тихо сказав бакенник.

– Ну вези.

– Далеко, це ж пацюкiв ганяти, а вони й так заморенi.

– Ну викинь, чого ти менi голову морочиш? Ранiше треба було думати, перш нiж гексаня пiдбирати, старий дурню, утробина вiдрижка…

І знову ринув одноманiтний потiк лайки.

* * *

Одинока скеля здiймалась над водою камiнним островом. Човен Розвiярового рятiвника пiдiйшов до нього вдосвiта, коли небо сiрiло, гублячи зорi. Поблизу було чути, як трiщить i вие полум'я в прозорiй чашi маяка.

– Ну от, – сказав бакенник. – Доля в тебе, хлопче, звiсно… ех. Знав я одного гекса… Справжнiсiнький звiр, звiсно, але менi добряче допомiг… Ти йди. Менi повертатися треба.

Розвiяр перелiз iз корми на камiнь.

Бакенник ударив жердиною по борту:

– Ну! Пiшли, хорошi, давай!

Закрутилось колесо. Заляскали лопатi. Розвiяр постояв, дивлячись услiд човну; острiвець був крихiтний, полум'я маяка стогнало, здавалося, над самою головою.

У камiннi бiгали стоноги, здоровезнi, можливо, iстiвнi. Розвiяр посидiв на каменi, вiдпочиваючи. Вiн дуже втомився й ослабнув. Мимо, зовсiм близько, пройшов пишно оздоблений корабель на свiтлих вiтрилах – скоро вiн буде в Мiрте… Якщо не затримають на митницi…

Розвiяр здогадався, що на нього дивляться.

Повернув голову. На скелi позаду нього стояв напiвголий старий у дранiй шкiрянiй спiдницi. Тiло його, висохле й жилаве, у свiтлi маяка здавалося червоним, борода й сиве волосся стирчало навсiбiч, нiби вiнчик, а нiс, що виступав далеко вперед, був темно-лiлового кольору.

Пришелепуватий голий старигань. Убив якогось рибалку, i вбивство зiйшло йому з рук. Що казати про Розвiяра, якого вже одного разу на смерть присуджено?

Вiн сидiв на каменi й дивився на старого знизу вгору.

Навiть не пiдвiвся назустрiч – не було сил.

Старий махнув рукою, владно наказуючи забиратися. Його нiс налився кров'ю, ставши майже чорним. Розвiяр сповз iз уступу, позадкував у воду, намацуючи ступнями слизьке камiння. Далi зсуватися не було куди.

– Розумнi вони, – зi злiстю сказав старий. – Виродки!

Вiн розвернувся i попростував угору по камiнню.