Мідний король

Розвiяр знайшов собi мiсце в самому низу. Свiтло пробивалося крiзь щiлини палуби. Розвiяр лiг i, провиснувши в гамаку, спиною торкнувся холодного дерева.

Над ним погойдувалось у сiтцi важке тiло гребця – Розвiярiв сусiда спав у своему гамаку, мов у коконi, i здавався личинкою величезноi комахи. Харчання, сопiння, сонне бурмотання утомлених людей уплiтались у гомiн хвиль i скрип щогли. Розвiяр заплющив очi, але не заснув.

Йому привидiлося поле, поросле зеленим колоссям, оточене лiсом. Величезнi дерева, набагато вищi за маяк, стояли щiльно, стовбур до стовбура, зчепившись гiлками.

Свiтило сонце. Колоски ворушились пiд вiтром, i вздовж обнiжка – а стежка вподовж поля називалась «обнiжок» – бiгла людина на ходулях.

Це було дуже давно. А може, й не дуже.

Його батько служив обхiдником на полi, бiгав на ходулях, вiдганяючи в лiс паразитiв. Ходулi його були вищi за людський зрiст, вгорi держальця для рук, а внизу – витнутi з дерева два здоровенних копита. Земля дрижала, коли батько бiг на цих ходулях, i кожен крок його був – як десять звичайних крокiв; батько гучно говорив, гучно смiявся, багато iв, а коли був у доброму гуморi, пiдкидав Розвiяра до стелi iхнього дерев'яного будинку… Значить, у них був дiм.

Точно, був: порiг на двi камiннi сходинки, сiни без стелi – з них видно двосхильний солом'яний дах, темний, дуже високо над головою. Направо й налiво дверi, направо до дядьковоi половини, налiво до татовоi, i ось там уже була стеля. Розвiяр, злiтаючи, реготав, а жiнка з волоссям до пiдлоги кричала, що вiн заб'еться…

Жiнка?

Спогади виявлялись не просто приемними – чарiвними. Розвiяр злякався, що зараз от вони пiдуть геть. Може, це сон? Але чому очi розплющенi?

У трюмi хропли. По палубi хтось пройшов, сонячнi смужки в шпаринах погасли i знову зайнялися. Розвiяр мiцно зажмурився. Знову, наче не вiрячи собi, викликав у пам'ятi батькове обличчя… І роздивився – пiд закритими повiками! – його колючу щоку, залiзну сергу в маленькому темному вусi, веселе зелене око…

Жiнка! Поряд iз ним жiнка з чорним волоссям до пiдлоги.

Мати: бiлi щоки, високi вилицi й темнi очi, на шиi намисто зi змiiноi шкiри. Батько казав, ii вкусила бiлка. І мати сама перетворилася на бiлку й утекла до лiсу. З тих пiр як батько оббiгав поля на своiх ходулях, за ним iнколи чiплялися бiлки. Стелилися по землi, одна по однiй, i не вистачить пальцiв, щоб iх злiчити.