Мідний король

Так розповiдав батько, сам Розвiяр нiколи не бачив…

Картинки з'являлися перед очима, як ранiше з'являлися букви в книжках. Варто було тiльки про щось подумати. Ось i тепер: б'ють у землю дерев'янi копита. Бiжить людина на ходулях, а за нею, розпушивши хвости, шлейфом струменять бiлки… Яскраво-рудi, темно-рудi, i кольору пiску, i кольору вогню, вони схожi на хвилi. На текучi, осяянi сонцем хвилi.

Розвiяр облизнув пересохлi губи. Бочка з водою там, на палубi… Вiн вибрався з гамака, устав, похитуючись сунувся до сходiв, спотикаючись об чиiсь руки, повз усiх, хто сопiв i марив увi снi, туди, де був люк у щiлястiй стелi.

Навкарачки вибрався на палубу. Тут було краще: свiжий вiтер, солонi бризки, сонце на водi. Зачерпнув води з бочки, загримiв ланцюгом, захлинаючись, випив – один кухоль й одразу другий.

Не хотiлося назад у трюм. Розвiяр умостився бiля борту, скрутився калачиком, поклавши пiд голову кулак. Заплющив очi – i знов побачив, як бiжать по полю сотнi бiлок.

Його дiм згорiв. Чужi крики лускали у вухах, мов бульбашки в калюжах. Майже людським голосом ревiло полум'я. Це було далеко пiсля того, як мати стала бiлкою. А що сталось iз батьком? Може, вiн урятувався з полум'я? Може, вiн досi живий?

Розвiяр iз силою потер обличчя. Що з ним вiдбуваеться? Чому вiн давнiше нiчого цього не пам'ятав i згадувати не намагався?!

У нього були дiм i родина. Стара бабця, батькова мати, розповiдала про те, що робилось колись. Про камiнного велетня, якого називали «мертвою статуею»… Давним-давно, ще коли Розвiярiв дiд не народився, хтось пiдбив на роздорiжжi камiнного велета.

Кажуть, великий чарiвник пiдбив. Велетень упав на колiна, повалився на бiк, але не вмер до кiнця: ще Розвiярова мати, коли була маленька, на власнi очi бачила, як статуя пiднiмае камiннi повiки i глядить…

Розвiяр спробував уявити бабчину розповiдь, як рядки в книзi, – i не змiг. Вона розповiдала, як корчували лiси, як палили iх, вiдвойовуючи землю для колоскiв, а погорiлi пнi приходили ночами до села й витягали з лiжок заснулих людей.

Маленький Розвiяр лякався таких розповiдей, батько лаявся i казав, що тепер уже, коли людей стало багато, жоден шурпак на таке не зважиться…

І ще бабка розповiдала, як у лiсi з'явилася Розвiярова мати. Вона ходити не вмiла, а iхала на двоногiй ящiрцi верхи. Ящiрка потiм здохла, хотiли опудало зробити, та опудальник усе зiпсував сп'яну.