Мідний король

Гiлки утворювали склепiння, а стовбури й лiани, чагарник iз м'ясистим листям був непролазний, як стiни. Людина, не знаючи лiсу, губилася в ньому за хвилину, але Розвiяр у своiх споминах був жителем цього дому i знав його як свою долоню.

Увечерi пiд склепiнням загорялися свiтляки: блiдо-голубi, зеленкуватi, матово-бiлi. Кожен листок вiдкидав тiнi за числом вогнiв. У мислях своiх Розвiяр лежав на березi крихiтного озерця й дивився на свiтлячка, який завис на павутинцi. Свiтлячок був самкою, готувався вiдкласти яйця i тому повiльно мiняв колiр – вiд зеленого до рожевого, через багато опалових вiдтiнкiв.

Море говорило водою та вiтром, скрипом снастей, ударами весел. Розвiяр, бувало, так занурювався в мрii, що тiльки грубий штурхан мiг повернути його до реальностi. Вiн веслував i iв, лежав у смердючому трюмi, погойдуючись у гамаку i слухаючи хропiння; вiн подумки пiднiмався по двох камiнних сходинках, проходив через прохолоднi сiни, вiдчиняв дверi. Бувало, що будинок порожнiв, тiльки загорнутий у ганчiрочку чавунок стояв на столi, запрошуючи пообiдати.

А траплялося, що його зустрiчали батько, чи мати, чи бабця, чи всi разом; а ще бувало, приходила з дядьковоi половини двоюрiдна сестра – руда, як бiлка…

Інколи Розвiяру ставало недобре, його морозило, i крутилась вечеря в животi. Тодi йому ввижались язики полум'я i чорний дим: горiв дiм i горiло все село, а хто iх пiдпалив, Розвiяр не мiг згадати. З переляку вiн кинувся в лiс i там бродив багато днiв, харчуючись равликами, грибами та ягодами, поки його не пiдiбрали проiжджi чужi люди й не продали, за кiлька мiсяцiв, хазяiну Аглю…

Де це було? Що за лiс? Де шукати батька, якщо вiн уцiлiв, i дядька, якщо його не вбили?

Тим часом «Луска», швидка i легка галера, бiгла все далi й далi на захiд.

Усе частiше набiгали хмари, ночi ставали прохолоднiiпими. Розвiяр потроху зцiлявся вiд задумливостi: тепер вiн бiльше розмiрковував, анiж мрiяв.

Його долонi вкрилися жорсткими, мов дерево, мозолями. Вiн потроху став водитися з iншими веслярами – не дружив, звiсно, але i не уникав, як спершу.

Виявилося, що сидiти в гуртi з iншими, слухати розмови, часом докидати слово й смiятися разом з усiма – не тiльки весело, але й дуже корисно. Цi люди знали бiльше, нiж звичайно казали, але Розвiяр навчився з малесеньких обмовок добудовувати невисловлене.

Половина гребцiв давно плавала з Арвi та Лу. Друга прийшла на галеру тiльки на цей рейс. Усi були вiльнi, за домовою.