Мідний король

Одного не передбачив хитрий переписувач: що Мiрте не дозволяе ступити на свою землю людинi з кров’ю гекса в жилах…

Не доiжджаючи до порту, човен повернув у скелi й опинився у фiордi з прямовисними стiнами. Дивитися на перевiзника зi шрамом було неприемно, на скелi – страшно, тому Розвiяр опустив очi й уп’явся на власнi колiна.

Бруднi, затяганi штани свiтилися дiрками. Крiзь протерту тканину прозирала засмагла подряпана шкiра. Чому Розвiяр «гекса»? У його дитячих спогадах не було цього слова. Люди, яких вiн пам’ятае, звали себе iнакше: «Пригiрцi».

Так називалося селище, i люди казали про себе: «ми пригiрцi…»

Вiн пiймав себе на тому, що вперше чуе голоси в своiх споминах. Давнiше чергувались картинки, але голосiв не було. А тепер пiд хлюпання води й обережний шум вiтру у вухах виразно прозвучало: «ми пригiрцi». – «Ну, пригiрцi, хто косити?»

Мати його була з чужих земель. Зовсiм маленькою ii привезено в Пригiрцi – верхи на двоногiй ящiрцi. Вона не вмiла ходити…

Розвiяр згадав обличчя матерi, так нiби вона, а не людина зi шрамом, сидiла навпроти на човновiй лавцi.

Очi дивноi форми, краплястi. Випнутi надбрiвнi дуги. Значить, його мати була гекса… А тепер вона стала бiлкою i досi бiгае десь у лiсах.

– Цо-ок!

Рептилii зупинились у крихiтнiй бухтi. Там чекали двое, з каптурами, насунутими на обличчя; Розвiяра витягли з човна i, пiдштовхуючи в спину, повели по камiнних схiдцях, що вели вгору через пролам у скелi.

За годину вiн був уже на рабському ринку в передмiстi Фер.

Ще за годину, знов помiнявши хазяiна, iшов у загальнiй вервечцi рабiв, ведених вiд узбережжя все далi в гори.

Арвi та Лу продешевили. Треба було продавати мене як письменного, думав Розвiяр на ходу, дивлячись у спину хлопця попереду. За письменного дали б бiльше – звiсно, якщо знайти розбiрливого й багатого покупця.

Дурнi, думав Розвiяр. Колишнiй хазяiн Агль досi, певно, гризе лiктi й проклинае свое розорення. Проклятi контрабандисти могли б пiдзаробити на працi майстерного переписувача…

І тодi ж iз озлобленням подумав: дулю вам.

Не став би я працювати на них. Я вiльна людина, у мене е пам’ять, i я ще побачу коли-небудь лiси своеi батькiвщини.

Вервечка рабiв повiльно тяглась у гору. Наглядачi поляскували канчуками – без зайвоi жорстокостi. Так, для порядку.

Роздiл другий

Замок цiлком був висiчений у скелi. Незрозумiло, хто й коли проробив цей титанiчний труд; де-де на стiнах збереглися вiдбитки величезних зубiв.