Мідний король

Напевно, дуже цiнна, рiдкiсна, а може, й заборонена для читання усiм, окрiм iмператорських мудрецiв. Можливо, викрадена зi сховища. Хай там як – така книга коштуе дорожче, нiж десяток молодих рабiв…

Розвiяр замружився. Знаки складалися в слова, стояли перед внутрiшнiм зором так само виразно, неначебто вiн бачив iх очима. Його здiбнiсть не покинула його, не забулась, i Розвiяр зазнав у цю мить такоi радостi, немов зустрiв давнього друга.

Вiн почав переносити побачене на папiр – спершу обережно, тремкою з незвички рукою, а згодом усе певнiше.

«У палацi, й у хатi, i в триногiй оселi майстра на Безземеллi – усюди, де е камiн або пiч, може з’явитись на свiт маг. Вiн може лiтати без крил i наказувати каменю, може вбивати вогнем або зцiлювати смертельно хворих, але головне його покликання – нести в цей свiт те, чого перше не було…»

– Цiкаво, – сказав володар, що не знати як опинився в Розвiяра поза спиною. – Якби не iнший папiр, не свiже чорнило… Твою копiю можна видати за оригiнал, маленький гекса.

Розвiяр не вiдповiв, занурений у роботу. Володар скоро пiшов; Розвiяр сидiв сам у великому кабiнетi i при свiтлi двох свiчок переписував книгу про магiв, iхнi звичаi та звання. Як вони ставлять райдужну печатку на iмператорськi грошi, i як вони вистежують бунтiвникiв за самими тiльки замiрами, i про перснi з кольоровими камiнцями, якi вони носять на руцi, i про те, як iм улягають громи, i про багато iншого.

До ранку вiн закiнчив. Передав книгу особистому слузi володаря, вийшов, похитуючись, спустився в казарму i потрапив просто на ранковий вишик, а сотниковi Брану начхати було, хто спав уночi i хто не спав. Управляючись iз клинком, зi щитом, з ломакою, з ланцюгом, Розвiяр думав про магiв, яким не потрiбна вiйськова премудрiсть, якi й без зброi непереможнi…

Бран не хвалив його. Але поглядав серйозно, зi схваленням.

* * *

Минула осiнь, потiм зима.

Верхiвки гiр побiлiли. Молодi вартiвники катались по крижаних жолобах на щитах – ризикуючи вбитися на смерть. Сотник Бран заохочував цi забави, тому що «без небезпеки не бувае звитяги».

Розвiяр пiднiмався вище за всiх – так, що стискало груди, – i летiв, мало не перекидаючись на поворотах, перестрибуючи через провали, через безснiжнi каменi. Вiтер хльоскав по обличчю, немов хотiв зiрвати його й вiднести, як шапку.