Мідний король

Очi горiли, сльози зривалися зi щiк i летiли назад, перетворюючись на снiжинки, i на вечiрньому вишику сотник Бран незадоволено питав:

– Знову заплаканий, мов баба?

Вiн навчав Розвiяра стрiляти з лука й арбалета, хоча тому бiльше подобалися двобоi.

– Ти стрiлець, а не мечоносець, – повчально казав Бран. – Руки мiцнi, хороший зiр. – Учися, поганцю, шкуру здеру i на бубон натягну!

Але майже нiколи не бив.

Узимку закрилися перевали, менше роботи стало для дозорiв. Прохiдною залишилась едина дорога, що простягаеться вздовж ущелини, по нiй у замок доправляли харчi та паливо з сусiднiх селищ.

В усьому замку топилися пiчки, гаряче повiтря здiймалося крiзь круглi отвори в пiдлозi й тремтiло, змiшуючись iз холодними струменями. Найбiльша пiчка горiла не загасаючи у другому ярусi замку, зiгрiваючи покоi володаря, i топили ii не раби i не слуги, а вартiвники з перевiрених у дiлi.

Розвiяр знав про цю пiч, напевно, бiльше за iнших у казармi. Там, у вiчках залiзноi сiтi, грiлися яйця вогнянки – iх було не менш як тисяча.

Про те, що за сила потрапить до рук тому, хто розiб’е iх, Розвiяр намагався не думати.

Зате iншi думки цiлком переймали його. Інший клопiт, спершу зачепивши тiльки краечком, раптом накинувся й заступив йому свiт, i, пiднiмаючись вище за всiх, злiтаючи на щитi по крижаних i снiгових язиках, Розвiяр козирився, викликаючи долю на прю.

Долю на iм’я Джаль.

* * *

Їх привозили з довколишнiх сiл, iнодi з порту Фер. Деякi були рабинями, iншi – нi. Вони прислуговували, прибирали, рукодiльничали в замку – усi молодi й мiцнi, з бiлими зубами, з волоссям, заплетеним у коси.

Ночами iм ставилося за обов’язок удовольняти вартiвникiв, тому що в одружених родини були далеко, а решта з варти страждали вiд самотностi.

Джаль потрапила до замку восени, коли Розвiяр був ще в молодшiй десятцi й думати не мiг про те, щоб направитися пiсля змiни «до пташечок». Утiм, пiд проводом у сотника Брана, з його намiром перетворити «шмаркача» на людину, у Розвiяра й думки про жiнок не було.

Джаль тим часом прижилася в замку, почала всмiхатись, i якось Розвiяр побачив, як вона запалюе свiтильники, iдучи вздовж галереi.

Вона пiднiмалася навшпиньки, доливала олii до каганця, пiдносила свiчку. Їi обличчя освiтлювалося, широкi рукави вiдкривалися до плечей, оголюючи руки. Джаль кивала, наче задоволена зробленою справою, i йшла до наступного свiтильника, i на ходу – так здалося Розвiяру – танцювала.

Вiдтодi вiн шукав ii всюди.