Мідний король

Вiн вистежував ii в замку, коли вона мела пiдлогу, або носила дрова, або вигрiбала попiл iз пiчок. Спершу спостерiгав на вiддалi, потiм перестав ховатись, потiм пiдiйшов. Хотiв заговорити: спитати, хто й звiдки, чи е родичi, i чи бачила вона море. Замiсть цього взяв за плечi, розвернув до себе i поцiлував; Джаль не смiла пручатись, але застигла, як дерев’яна, притиснувши до грудей мiтлу з жорсткого пташиного пiр’я.

З цього дня Розвiяр занедужав. Думка про те, що кожноi ночi – або майже кожноi – хтось iз його ж товаришiв, вартiвникiв, привласнюе собi ii губи, руки, покiрливе тiло, била йому в обличчя, немов холодний вiтер, i сльози текли не знати вiд чого – од вiтру чи вiд болю.

З нього посмiювалися, кликали з собою до «птахiвнi» – так називалася жiноча половина, де в маленьких комiрках без вiкон тулилися служницi й рукодiльницi, причому дверi всiх кiмнат виходили на один довгий балкон, де гнiздилося чимало чиркунiв. Вiн вiдмовлявся, згадуючи всi лайки, якi знав, i ще тi, що прочитав колись на стiнах Схiдноi темницi. Вiн обливався крижаною водою, залiзаючи пiд струменi наполовину замерзлого водоспаду. Його особливо дратувала стрiльба з лука й арбалета – хотiлось рухатись, а не цiлитись, розрубувати, а не чекати своеi черги.

В один iз днiв наприкiнцi зими, коли над горами набрякло небо i звiдкись iз пiвдня потягнуло вологим вiтром, Розвiяр явився до сотника Брана й сказав, що хоче собi Джаль в одноосiбне користування.

– Ти ii купуеш? – здивувався Бран. – У володаря? Та чи захоче продати? І чим заплатиш? Та й чи не дивно, адже ти сам, здаеться, усе ще раб?

Вiн пiдсмiювався, але незлостиво.

Розвiяр був одним iз його улюбленцiв.

– Слухайся мудроi людини, розумако. Баба – не алмаз, в оправу не вправиш i на руку не надiнеш. Я одружився з молодощiв, отак як ти, мед з неi злизував, молоком умивав. І що? Варто було в похiд пiти, як пiшла моя любка по руках, i я й не дивувався. У них, бач, у селищi так заведено, там, у горах, на п’ять мужикiв одна баба родиться…

Розвiяр, стиснувши зуби, пiшов на верхнi галереi, де пустували по зимi гнiзда чиркунiв.

Зняв черес, знаменитий шкiряний пас зi сталевими бляхами, який вiн виграв «у штурхани» у довгого Кривулi. Кинув на камiнь.

– Мiдний королю…

Вiн ще не розумiв зв’язку мiж замовлянням i своiм життям, але вже не сумнiвався, що такий зв’язок iснуе. Вiн не дiстав хлiба на галерi – зате дiстав пам’ять. У камiнному мiшку вiн прохав за життя та свободу – i дiстав принаймнi перше.