Мідний король

Пастухи, блiдi й заляканi, схожi на своiх печiрок, збирали череди, попискуючи в глинянi свищики, покрикуючи тремтливими голосами:

– А – мну! Іди! А – мну!

Череди розбрелись по всьому схилу, кiлька десяткiв утопилось у бурхливiй рiчцi. Люди, що прийшли з Розвiяром, були всi живi, двое поранених, один – тяжко. Його вiднесли в замок на ношах два мiсцевi пiдлiтки. Сам Розвiяр, з обличчям, подряпаним i розбитим об камiння, у дранiй куртцi, з пораненою рукою, стояв посеред селища, бiля джерельця. Бiля нiг його сидiла вогнянка, а трохи вiддалiк лежав, скрутившись калачем, единий уцiлiлий звiруiн.

Напiвлюдина. Чотириногий. Той самий, що напав на Розвiяра й мало не вбив його. Той самий, якого Розвiяр не знати навiщо пощадив – можливо, iз цiкавостi.

Це був перший полонений, якого вiн захопив сам, навiть без допомоги вогнянки. Личинка з’явилася потiм, але Розвiяр наказав: «Цього – не чiпати, поки я не скажу». Коли з полоненого зняли шолом, виявилося, що вiн дуже молодий, либонь, молодший за Розвiяра. У нього було свiтле витке волосся й тонкi вуса над верхньою губою.

Смаглява шкiра здавалася жовтою, на лобi й на скронях виступив пiт. Вiн знай облизував губи – цiлком людський рух; Розвiяр мовчки дивувався, як може iстота на чотирьох лапах, укрита шерстю, бути настiльки схожою на людину.

На спинi в бранця було високе сiдло зi стременом. Боки з випнутими ребрами берегли слiди острогiв, давнi та свiжi. Напiвлюдина лежала, пiдiбравши лапи, стараючись здаватися байдужою, i тiльки кiнчик хвоста виказував ii – то посiпувався, то починав метатись i бити по землi.

Тiла вбитих звiруiнiв за наказом Розвiяра вiдтягнули до рiки й кинули в воду. Коли останнi печiрки сховались у пiдземних коридорах, Розвiяр зiбрав навколо себе всiх жителiв селища, хто мiг ходити й не працював на пасовищi.

– Ви не беззахиснi, – сказав вiн, слово в слово повторюючи володареве напучування. – Данина, що ви платите, означае певну смерть усiм вашим ворогам. Цi тварюки поткнуться нескоро, – додав вiн вiд себе й подивився на звiруiна, що лежав на землi.

– Уставай.

Той сiпнув нiздрями, але пiднявся. Вогнянка сидiла, своiм звичаем, на каменi, i вигляд ii лякав горян куди бiльше, анiж цiла ватага чотириногих розбiйникiв.

Розвiяр пiдiйшов до напiвлюдини. Перед очима в усього селища й чотирьох вартiвникiв став на камiнь, закинув ногу на спину чотириногому; у того засiпалася смугаста шкура на боках. Розвiяр сiв у сiдло, вiдчуваючи, як грають напруженi м’язи звiруiна. Намацав стремено.