Мідний король

– Ти питав, чому я довiряю тобi… Тому що я бачу тебе наскрiзь, маленький гекса.

– Ви маг? – вирвалось у Розвiяра.

– Нi. На жаль. Але цей замок побудував маг, i маг береже його.

– Хто це? – Розвiяр не мiг утриматись. – Де вiн?

– Ходiмо. – Володар пiднявся. – Якщо ти в змозi перебирати ногами – я покажу тобi. Тут недалеко.

* * *

Дерев’яна платформа, пiдвiшена на чотирьох линвах, спускалася все глибше в колодязь. Володар тримав лiхтар, угору повзли камiннi стiни зi слiдами зубiв скельних черв’якiв.

– Черв’якiв було багато… Перше сiм, тодi вiн прикликав ще одного, iх стало вiсiм. Скельнi черв’яки завжди голоднi, i найвище мистецтво мага – змусити iх вигризати стiни, вiкна, двернi отвори, а не поглинати весь камiнь, до якого зможуть дотягнутись. Але крiм черв’якiв тут працювали люди – мулярi, рiзьбарi, скульптори. Ти ще не бачив i третини всiх примiщень замку… А тепер ми спускаемось до кореня. Так вiн називав цю шахту. Якщо почнеш задихатися – скажи.

Платформа похитнулась. Розвiяр ледве втримався на ногах; володар пiдхопив його пiд лiкоть.

Повiяло затхлим вiтром. Платформа вповiльнила хiд. Просто перед Розвiяром виповз звiдкись iзнизу i зупинився чорний отвiр у стiнi.

– Ми пiдемо туди? – Розвiяр через силу ковтнув.

Володар повернув укрите шрамами обличчя:

– Ти боiшся?

– Так, – сказав Розвiяр.

Володар помовчав.

– Тодi ми повернемося. Я хотiв, щоб ти його побачив… Але якщо тобi тяжко – повернемося.

Розвiяр дихав ротом. Громадище замку, громадище скелi давили йому на вуха.

Колодязь висiв над головою, пiдземнi вiтри гули в ньому потойбiчним, нелюдським басом.

– Я пiду.

– Добре. Тримайся за мене, коли тобi важко йти… маленький гекса.

У коридорi, прямому й вузькому, дивно поводив себе звук – розлягався зусюди. Камiння над головою дихало зацьковано й хрипко – диханням Розвiяра. Вогонь лiхтаря освiтлював стiни, по яких скрапувала пара, i пiдлогу, iнодi вiдбиваючись у калюжах, але попереду досi була чорнота – нiби лiхтар боявся випередити цих двох хоча б на кiлька крокiв.

Страх замкненого простору, перше незнайомий Розвiяру, тепер божевiльно жахав – тiльки гордiсть допомагала втриматись, не закричати й не кинутись геть, розбиваючись об стiни слiдом за власним криком.

Вiн став думати про море, яке воно широке. Про гори, якi в них далекi вершини. Про лiс, де можна ходити, куди заманеться; вiн уявив, як пiднiмаеться, приступка по приступцi, по високих сходах, i йому трохи полегшало.