Мідний король

Коли випадала вiльна хвилина, брав арбалет i йшов на стрiльбище тренуватись. Щоденне «механiчне» життя втратило значення; Розвiяр нiби повернувся в тi часи, коли вiн з ранку до ночi вантажив камiння, возив грабарки або крутив свiй коловорот. Тодi його свiдомiсть вiдлiтала геть, не турбуючись про закрiпачене в рабствi тiло, i бродила в лiсi з дитячих спогадiв.

Тепер у Розвiяра з’явилося багато нових тем для роздумiв. Пiд замком, у глибокiй шахтi, лежало тiло звiруiна, що за життя був магом, i, мертве, охороняло замок.

Розвiяру ввижалися скельнi черв’яки, запряженi магiчною волею чотириногоi iстоти в золотому мундирi. Як вони гризуть камiнь, вибудовуючи в глибинi гори зали та коридори, кiмнати, сходи, колодязi для платформ-пiдiймачiв. Як маг-звiруiн здiймае руки, i на вказiвному пальцi блищить бiрюзовий камiнь; як вилiтае стрiла з далекобiйного лука i протинае чарiвниковi серце.

Де був володар, коли мага вбили? Чи помстився вiн за друга, i коли помстився, то як? І головне – навiщо вiн показав Розвiяру мерця пiд горою? Вiн, який бачить наскрiзь не тiльки «маленького гекса», але й сотника Брана, i, певно, кожну людину в замку?

Утомленi руки дрижали, утримуючи зведений арбалет.

Розвiяр цiлив i стрiляв, i знов стрiляв, i знов. Потiм брав лук – найтугiший, який тiльки знаходив у зброярнi, i, вiдiйшовши в дальнiй кiнець коридора, стрiляв у сутiнi в ледь видну мiшень.

Одного разу стрiла чиркнула по стелi, i Розвiяр нараз вiдчув свою безпораднiсть: замкнений у коридорi з далекобiйним луком, як личинка вогнянки – в яйцi.

У камiннiй щiлинi «поправка на вiтер» – безглуздi слова; тут нема мiсця, щоб накреслити красиву, плавко вигнуту дугу, частиною якоi мае стати стрiла в летi. Заважали стiни, тиснула стеля, мучила темрява. Розвiяру захотiлося свободи – але не такоi, коли можна йти на всi чотири вiтри.

Свободи думати. Зв’язувати цiле з частин. Бачити людей наскрiзь, наперед угадувати чужi вчинки, розумiти магiв у всiй iхнiй незбагненностi.

Вiн хотiв цього набагато сильнiше, нiж зовсiм ще недавно жадав дiвчину Джаль.

І гинучи вiд власноi недосконалостi, Розвiяр кинув лук i заплакав – добре хоч, нiхто його не бачив.

А потiм – за кiлька хвилин – почуття пригнiченостi минуло. Розвiяр здивувався: що з ним було, звiдки спала ця туга? Може, це спогад про гнiтючi стiни там, унизу, де лежить мертвий маг-звiруiн?

Вiн пiдняв лук i продовжував управлятись.