Мідний король

Поверхня води, потримавшись пiд пiдборiддям, сягнула губiв. Потiм нiздрiв. Тодi Розвiяр пiрнув i виринув, i знов пiшов пiд воду з головою. Заборсався, не бажаючи здаватись, але майже одразу ж вибився з сили.

Налетiв вiтер iз моря. На краю зору хитнулося щось, на мить закривши тьмавi зiрки. Розвiяр рвонувся: йому привидiвся човен, зовсiм близько, поряд!

Величезне й темне, порожне розгойдувалося на хвилях. Не човен; щось на кшталт круглого плоту з палкою посерединi. Розвiяр кинувся до нього, заляскав по водi руками, розбиваючи вiддзеркалення далеких вогнiв i зiр.

Хотiв ухопитися за край, але пальцi зiслизнули. У вiдчаi, що вмирае так близько вiд спасiння, Розвiяр закричав й обiруч ухопився за дерев'яний край плавучоi споруди.

Навалився лiктем. Вiддихнув. Тепер принаймнi його не затягне так просто вглиб, море не заковтне його, не перетравить; сопучи й кашляючи, Розвiяр виповз на край плоту, немов драглистий слимак.

Плiт хитнувся. Протилежний край пiднявся над водою, а той, що на нього здерся хлопчик, пiшов пiд воду.

Розвiяр перебрався ближче до центру. Палю, що стирчала посерединi дерев'яного кола, вивершував, як виявилося, круглий каганець iз гнотом i залишками олii.

Розвiяр привалився до цiеi палки спиною.

Вiн не потоне. Вiн дочекаеться на цiй штуцi ранку, i тодi його пiдбере корабель… Хвилi м'яко погойдували дерев'яний круг, i здавалося, що вiн пливе кудись. «А може, мене винесе до берега?» – подумав Розвiяр i лизнув мокру долоню.

Солона вода не тамувала спраги.

Навпаки, стало гiрше. Розвiяр обхопив себе за плечi, намагаючись зiгрiтися. Тепер, у пiтьмi, Мiрте сяяв у всiй своiй пишнотi – Розвiяровi здавалося, що до нього лине музика, така тонка й нiжна, як бувае тiльки вiд струн пiд смичком.

І в цю музику вплiвся iнший звук – розмiрене ляскання. За кiлька хвиль Розвiяр зрозумiв, звiдки воно долинало: чорний силует човна плив по залитiй свiтлом водi. Човен був не гребний i не вiтрильний – колiсний. Гучнiше за все були удари лопатей по водi, потiм Розвiяр почув поскрипування вала й нерозбiрливу пiсеньку.

Людина, що сидiла на кормi, тримала поперек колiн довгу палку, i на кiнцi ii то спалахувала, то згасала пелюстка вогню.

– Не розумiю я, красуне, – муркотiла людина, – не розумiю я, красуне, де туди, де сюди, о-о-о… Хiба милування гаряче… нiколи, нiколи… хiба милування, туди, нiколи не сюди… Стiй! Фру!

Вiн форкнув, ляскання стихло, поскрипування, навпаки, погучнiшало.