Мідний король

Човен пiдiйшов упритул до плоту, на якому сидiв Розвiяр; людина пiдняла свою жердину, звелася на ноги – i раптом завмерла. За його спиною переливався вогнями Мiрте, обличчя Розвiяр не мiг роздивитись.

– Гей! Ти хто? – спитала людина зi страхом. – Живий чи мрець?

Розвiяр хотiв вiдповiсти, але замiсть цього гучно клацнув зубами. Людина в човнi, хвилюючись, дiстала звiдкись закоптiлий лiхтар, пiдкрутила колiщатко, i стало свiтлiше.

– Ти хто? – Чоловiк у човнi пiдняв лiхтар. – Здаеться, людина… Неначеб хлопак… Ти що, з корабля упав?

Розвiяр кивнув.

– От уже ж… – пробурмотiв чоловiк. – Ану, iди сюди… тут не можна сидiти, це бакен, зрозумiв? Сигнальний вогонь… я й так припiзнився…

Розвiяр хотiв перебратися на човен, але замiсть цього скотився знов у воду. Бакен сильно хитнувся. Чоловiк простягнув Розвiяровi руку i витяг на корму.

– Холодний який… Іди на нiс, бо я й сам промокну… Іди на нiс, кажу тобi!

Майже весь човен займало колесо, звiдки на Розвiяра дивилися двi пари жовтих очей.

Здригаючись, вiн перебрався через нього по зiгнутому трапу, сiв на носi й знов обхопив себе за плечi. Бакенник тим часом прикрутив знову лiхтар, пiдняв жердину i, потягнувшись до бакена, тицьнув язиком полум'я в каганець.

Зайнялося одразу, i так потужно, що Розвiяр примружився. Бакен, що врятував його вiд смертi, був маленьким i круглим, i дивлячись на нього збоку, Розвiяр здивувався: як можна було сидiти на такiй нiкчемнiй дерев'янцi?

– Менi ще три вогнi, – пробурмотiв бакенник. – Припiзнився сьогоднi, ой… Пiшли! Ну!

Закрутився барабан, спершу повiльно, тодi все швидше.

Усерединi бiгли плiч-о-плiч темнi звiрi, Розвiяр не мiг iх як слiд роздивитись. По боках човна заляскали лопатi.

– От уже ж, – бурмотiв бакенник. – А я все випив майже… Ну от на днi лишилося. На!

Вiн кинув фляжку, Розвiяр не пiймав ii, i фляжка впала на дно човна.

– Руки дiрявi, – сказав бакенник. – Ну ж бо пий… А то…

Розвiяр iз третьоi спроби вiдкрутив кришку. Рiдини у флязi було й справдi на днi, а пахла вона гостро та ядучо.

У Розвiяра сльози навернулись на очi.

– Пий, ну! – квапив бакенник.

Розвiяр випив. Одразу нiчого не вiдчув, але вже за мить йому стало краще; вiн побачив, як переможно висявають вогнi Мiрте, як вiдбиваються в кожнiй краплинi, що зриваеться з гребноi лопатi, i як вiддаляеться, погойдуючись на водi, запалений бакен.

– Хто ти такий, га?

– Розвi…яр.

– Юнга? Матрос?

– Не. Нi.

– А хто?

Розвiяр закашлявся.