Печера

Камiння здригаеться вiд крокiв, i вiдзвуки iх, глухi й дзвiнкi, лунають на багато переходiв навкруги, i царна знае, що хвилину тому в кривому коридорi на два яруси вище жадiбний коричневий схруль роздер самицю тхоля. Роздер, угамувавши спрагу кровi, i тепер не знае, що робити з кiстлявим розтерзаним тiльцем – i так уже ситий…

Дихання. Царнi здавалося, що вона його чуе з усiх бокiв, – рiзними голосами дихав вогкий вiтер. У темрявi переходiв товстий, громiздкий барбак гнався за барбачихою – i наздогнав, i до любовного iгрища додалася неабияка частка жорстокостi.

Барбаки хтивi; царна злякано смикнула вухами.

Їi вабила вода, проте шлях до рiчки перегороджував страх. Вона бродила в далеких порожнiх коридорах, ловила вухами зiтхання та згуки, однак – дедалi яснiше й чiткiше – усвiдомлювала, як наповзае, як сочиться з провалiв лихо.

Вона пiднялась на ярус вище. За три проходи обiгнула пару таких, як вона сама, царн на пашi, пiднялася знову, обережно обiйшла ситого схруля й знову нашорошила мушлi вух, намагаючись виокремити з хору безпечних звукiв ноту свого неспокою, – дарма.

Нiщо не порушувало розмiреного життя Печери, i водночас тваринка з залисинкою на грудях дедалi частiше здригалася, прислухалася й озиралася.

Їi шукали.

Їi шукав напружений погляд, i величезнi нiздрi приплющеного чорного носа цiдили вiтерець Печери, по крихтi виловлюючи ii запах; царна, майже позбавлена нюху, iнтуiтивно вiдчувала, як розтiкаеться ii дух по коридорах i по ярусах, як вiн цiвкою збiгае вниз i пiднiмаеться нагору, повисае над кам'яною долiвкою, грузне в мохах…

Вона брела розгублена.

Вiдчуття неправильностi, неможливостi навколишнього позбавляло ii сили.

Потiм родина маленьких тхолiв, що вовтузились у вологому закапелку, з жахом кинулася тiкати; це сталося на два яруси нижче, там, де щойно стояла й прислухалася царна з залисинкою i звiдки ii вивело, наростаючи, передчуття. Один з тхолiв потрапив на чиiсь зуби й наповнив печеру передсмертним вереском – iншi його родичi врятувалися, забившись у нори.

Царна стояла непорушно, мов статуя. Слух зараз був единою зброею, здатною ii захистити.

Застукотiли по камiнню ратички. Парочка закоханих царн мчала геть, наче рятуючись од певноi смертi, i незабаром стукiт ратиць завмер удалинi – навiть згуки згасли, з'iденi мохом та вiдстанню.

Потiм метнулися, з тупотом розбiглись, недопарувавшись, барбаки.