Печера

Царна стояла, i ш здавалося, що все живе в Печерi тремтить, розбiгаеться, ховаеться, з жахом звiльняе дорогу смертi, що суне по коридорах.

Тупiт нiг, звуки квапливих крокiв; мiж царною i тим, що наближалося, дрiмав пiсля трапези ситий схруль.

Глухе ухкання. Гуркiт, струс стiн, жалiсний крик. Очевидно, схруль спросоння вирiшив вступити у двобiй, а второпавши, хто перед ним, не мав уже змоги вiдступити…

Царна затамувала нерiвне дихання. Розрядивши злiсть у сутичцi зi схрулем, переслiдувач зупиниться… Його iнстинкт на сьогоднi вдоволений, вiн не витрачатиме сили на виснажливе вперте переслiдування…

Вона помилилася.

Тепер ii вуха ловили вже вiдлуння крокiв. Ледь чутний трiск зеленоi пiдстилки – бо по висхлому моху неможливо пересуватися безшумно…

Вона й досi стояла. Уже розумiючи необхiднiсть утечi, вже усвiдомлюючи безглуздiсть опору. У наближеннi того, хто ii шукав, була якась гнiтюча невiдворотнiсть. Неначе там, уперше, бiля води, було допущено помилку.

І те, що не здiйснилося тодi, обов'язково вiдбудеться сьогоднi – зараз…

Ледь чутний звук виник наприкiнцi коридору – i тодi вона не витримала й побiгла.

І вiдразу зрозумiла, що переслiдувач побiг теж.

Усе повторювалося, але тепер вона не вiрила в порятунок.

Зливалися перед очима мерехтливi плями лишайникiв; звук ратиць, наполовину з'iдаючись тонким шаром моху, метався серед кам'яного громаддя, i аж в останню мить царна знаходила прохiд. Хвилина – й вона вирвалася в темний зал, заставлений колонами сталагмiтiв, метнулася в перший-лiпший коридор – i помилилася, бо там виявився глухий кут.

Спочатку голий камiнь, дзенькаючи пiд ратичками й надаючи свiтовi ясного об'емного звучання, порадував ii i вселив надiю, та вже за другим поворотом вона збагнула, що спереду нема нiчого. Що звук повертаеться, вiдбиваючись од нездоланноi перешкоди, що перед нею стiна. І вона хотiла розбитися об стiну з розгону – проте природна живучiсть не дозволила.

Коридор загинався догори; царна стояла в найвищiй його точцi, спиною до порослоi мохом перешкоди.

Тут усе поросло мохом, тут було розкiшне пасовище, а в глибокiй розколинi, прихованiй пишним зелено-коричневим килимом, бiгла цiвка води. І якщо обережно розгребти мох ратичкою…

Царна дивилась у вiчi своiй смертi.

Сааг був великий навiть для iхньоi породи. У жертву втупилися жовтуватi, широко посадженi очi з величезними, байдужими до темряви зiницями.