Печера

Другою парою очей здавалися роздутi нiздрi; на третю – i четверту – пару скидалися, волого поблискуючи, чорнi iкла. Переднi лапи саага, широкi, мов щiтки, приховували в собi по два набори втяжних пазурiв. Вигнутих ножiв, що вмiють протикати жертву наскрiзь. Чорна короткошерста шкiра щiльно облягала могутнi, бридко випнутi м'язи; сааг був на вершинi форми. Не молодий i не старий, ненаситний, фанатично впертий сааг, що врештi-решт досяг свого.

Царна важко дихала. Холодний вiтер Печери торкався прогалини на грудях, i iй здавалося, що крижанi пазурi вже добралися аж до серця.

Ледве чутно шелестiв пiд мохом струмок. Можливо, сааг унюхав воду, проте нiжного дзюркотiння вiн чути не мiг; круглi вуха-мушлi здригнулися, готовi похилитися.

Сааг рушив уперед. Безпораднiсть жертви додавала майбутньому вбивству своерiдного солодкуватого присмаку. Сааг iшов – радше, тiк назустрiч загнанiй царнi. Переливалися м'язи пiд лискучою чорною шкiрою.

Царна дивилась; у ту саму мить, коли ii смерть робила крок над невидимим струмком, в обдертих грудях приреченоi тваринки беззвучно вибухнуло бажання жити.

Вона стала дибки; рух скорiше жалюгiдний, нiж грiзний. Їi крихiтнi ратички не спроможнi завдати сааговi шкоди, а виводячи з-пiд кидка шию, вона тим самим пiдставила пiд кiстяний нiж свiй нiжний, з пiдпалинами, живiт.

Сааг це зрозумiв, однак у ту ж саму мить його м'язиста лапа, задня права, вже напружена перед стрибком лапа, втрапила у сховану вiд очей розколину.

Те, що вiдчували круглi вуха царни, виявилося для саага несподiванкою.

Сп'янiлий од своеi влади, ошалiлий од смаку ще не пролитоi кровi, здивований поривом безпомiчноi жертви, вiн припустився помилки – не пов'язав у свiдомостi запах води та образ розколини, по якiй ця вода, здебiльшого, тече.

Хижак, що за все життя не зробив жодного хибного кроку, волею обставин став незграбний, мов барбак; лапа загрузла глибоко в розколинi, роздратований рев пiдхльоснув царну – стрибнувши з мiсця, вона пролетiла аж попiд самою кам'яною стелею, над головою ревучого звiра, над арсеналом iклiв та пазурiв, над неспроможною люттю, над криком про несправедливiсть та нечесну гру; вона мчала, нiчого не тямлячи й нiчого не вiдчуваючи, i тiльки iнстинктивно вишукувала серед камiння едино правильний, невидимий для ока вихiд.

* * *

Лора злякалася, почувши у слухавцi ii голос.

– Паула?! Що з тобою, я тебе навiть не впiзнала…

– Я занедужала, – сказала Паула хрипко. – Я… хвора.

Лора помовчала.