Печера

Розумiете?

Вона й далi мовчала, iй здавалося, що за скляними стiнами кафе минули довгi роки, що Розганяй постарiшав i вийшов на пенсiю, що касети Рамана Ковича розсипалися вiд часу, що будинок телецентру сто разiв перебудували, що Митик няньчить онукiв, а вона й досi горбиться над рожевим недоiдком ковбаси, i чоловiк, що сидить з нею за одним столиком, цiлковито заморочив iй голову i розм'якшив мозок.

– Можете зараз не вiдповiдати. Просто подумайте… Повторюсь – я розумiю, яка це делiкатна тема. Як ви серйозно до цього ставитеся… Але, можливо, саме з вашою допомогою буде зроблено вiдкриття… яке врятуе вiд божевiлля тисячi людей.

Ви подумаете, Пауло?…

– Подумаю, – сказала вона майже полегшено.

Бо дивна розмова, здаеться, вичерпалася й дiйшла кiнця.

* * *

У лункому пiд'iздi з високою стелею пахло вологим пилом; бiля лiфта стояла величезна, на голову вища за Паулу, дiвуля в екстравагантному макiяжi – iй, очевидно, нiхто нiколи не казав, що темно-коричневих губ у здорових людей не бувае.

Дiвиця змiряла Паулу холодним байдужим поглядом – так, нiби перед нею раптом виник у повiтрi якийсь неживий предмет; Паула, котра боялася жiнок-гадюк i соромилася цього свого страху, гордо пройшла повз неi – до сходiв.

Кович жив на четвертому поверсi. Сходинок, що вели до нього, виявилося зненацька багато, однак Паула не нарiкала – нехай дорога буде якнайдовша. Майбутня зустрiч ii анiтрохи не тiшила; якийсь час постоявши на просторому майданчику й провiвши очима лiфт, що понiс угору дiвицю з коричневими губами, Паула стала нарештi перед дерматиновими дверима, мiж iншим, обладнаними замком.

Паула не любила людей, що замикають дверi свого дому. Щоправда, серед ii знайомих таких не було.

Здивована режисерською примхою, Паула натисла на залiзну кнопку дзвiнка; ш не вiдчиняли довго, так довго, що вона стурбовано полiзла в портфель, щоб перевiрити адресу. Вона стояла, мов чапля, на однiй нозi, поклавши дипломат на колiно й риючись у його надрах, коли оббитi дерматином дверi розчинились i протяг умить пiдхопив безцiннi Паулинi аркушики i мальовничо розкидав iх по сходах.

Паула пiдняла розгублений погляд.

Чоловiк, що стояв у дверях, був iй багато разiв знайомий зi знiмкiв, прем'ер та презентацiй; чорний обтислий светр пiд горло i теж чорнi спортивнi штани робили його схожим на лiтнього мiма. Паула встигла подумати, що сорокалiтнiй Кович мае вигляд набагато старший за своi лiта i що чорний колiр йому не до лиця.