Печера

– Добрий день… Я Паула Нiмробець, студiя художнiх програм, четвертий канал, вiд пана Миреля, режисера, вiн домовля…

– Зрозумiло, – з огидою сказав чоловiк, стоячи у дверях.

– Вибачте, я зараз…

Прилаштувавши дипломат на килимок перед дверима, Паула кинулася хутко збирати свiй розвiяний скарб; Кович стояв непорушно, Паула скоса позирала на ворсистi кiмнатнi капцi, що вартовими застигли на порозi.

І в ту мить, коли останнiй клаптик паперу був уже в неi в руках, – саме в цю мить ii вперше штрикнуло незбагненне, неприемне передчуття.

Чорний ворс.

Огидно.

Затиснувши дипломат пiд пахвою, вона випросталася; Кович дивився прямо на неi, i на негарне його лице, здавалося, найшла чорна хмара.

«Учися, люба, розмовляти з людьми, – так не раз казав розумний Розганяй. – Похвали його останню прем'еру… Знайди гарнi слова…»

– Ви знаете, – почала вона вибачливим тоном, – ми… ну, ця передача… Вашу творчiсть треба… ну, я була глибоко вражена «Дiвчинкою й воронами», це була немислима, генiальна вистава…

Вона ледь затнулася на словi «генiальна».

Хоч би не перестаратися зi славослiв'ям; кожну нормальну людину таке означення збентежило б. Кожну, але не Ковича – це просто його службовий обов'язок – вiрити у власну генiальнiсть…

– Менi тiльки касети, – Паула винувато всмiхнулася. – Менi тут зачекати?

Якщо вiн i збирався тримати ii на порозi, то тепер передумав. Розтанув од ii незграбних похвал?… Та хай там як, але холодний Ковичiв погляд помалу уважнiшав; нарештi вiн знизав плечима i вiдступив у глибину передпокою:

– Заходьте…

Вона зайшла.

Передпокiй, як виявилось, був надзвичайно великий i феноменально захаращений; стiни, обвiшанi вперемiш плакатами, афiшами та календарями дворiчноi давнини, висока стеля, обклеена пожовклими шпалерами, i запилюжене взуття, що натовпом стояло навколо полички-пiдставки. Паула з подивом побачила тут зимовi хутрянi чоботи, кеди, кросiвки, босонiжки та рiзнобарвнi черевики – усi чоловiчi й усi одного розмiру.

Все, чим користувався хазяiн минулi рiк-два.

Нерiшуче потоптавшись, Паула зробила рух, що мав означати бажання роззутися; Кович поморщився, й це означало, що знiмати туфлi не треба.

– Ви… як вас, до речi, звати?

– Паула.

– Отже, ти, Пауло, крiм «Дiвчинки…» нiчого бiльше не бачила?

– Бачила, – поспiшила пробурмотiти Паула, пробираючись за хазяiном серед полиць i стелажiв, серед мальовничого мотлоху – у вiтальню, величезну й несподiвано порожню.