Печера

З високих вiкон падали стовпи свiтла; на скрипучому паркетi лежав пил, i на журнальному столику, i на телевiзорi в кутку, i навiть на шкiряному диванi, здаеться, шарами лежало старе, як цей будинок, незаймане покривало пилюки. Пiд стiною стосами громадилися книжки, а на тлi дорогого, але теж запилюженого килима висiли поруч дерев'яна маска якогось демона з вишкiреними зубами i портрет самого Ковича, писаний олiею i, як здалося Паулi, досить бездарний.

– І що ж ти бачила? – недбало поцiкавився Кович.

– Усе… Усi вистави.

Але, ви розумiете, «Дiвчинка й ворони», це було надзвичайно, це була найкраща ваша…

Паула затнулася.

Нiчого собi похвала. Так би прямо й сказала: «Ви поставили в життi одну виставу, все iнше – нiсенiтниця й пiна…»

І, прагнучи виправити жахливий промах, вона пробурмотiла, дивлячись у широку трiщину на паркетi:

– Я твiр у школi… про «Дiвчинку…». Я написала, що це про людину та ii страхи… Але менi трiйку, бо насправдi це про пошук мiсця в життi… А навiщо його шукати, воно в кожного й так е… Я хотiла…

Кович гмикнув.

Змiряв Паулу очима – по спинi iй пробiгли мурашки, причому не гарячi, як вiд звичайного збентеження, а крижанi, наче вiд смертного жаху. Паула зiщулилась – iй удруге стало неприемно.

Кович зiтхнув, поморщився, глузливо скривив губи:

– Добре… З касет можу дати тiльки двi. Та й то хотiв би якнайскорiше одержати iх назад.

Паула знала, що треба вдячно кивнути й запевнити, та замiсть цього стояла посеред кiмнати непорушно й мовчки, наче обморожена.

Кович тим часом iшов до журнального столика; там, на запиленiй стiльницi, самотньо лежали двi вiдеокасети в яскравих коробках. Кович iшов довго, через усю велику кiмнату, i, як виявилося, ледь накульгував; час тягнувся й тягнувся, Паула стояла, дивилась i вiдчувала, як стигне в жилах кров.

Крок. Заноситься нога в чорному ворсистому капцi… Паула здригаеться. Наступний крок, ось вiн простягае руку до касет, ось обертаеться, ловить ii погляд, щось хоче сказати, але замiсть цього рiзко зводить брови:

– У мене що, дiрка на штанях?

Паула дивилася йому в лице.

Очi його сидiли так глибоко, що ледве можна було розрiзнити iхнiй колiр; через частку секунди вона зрозумiла, що очi в нього не коричневi, як iй здавалося, а блакитнi.

Чому iй здавалося, що очi в нього карi?!

Передчуття, що прокинулося на сходовому майданчику, якось незрозумiло росло й мiцнiло. З кожною секундою вона вiдчувала дедалi дужчий, просто-таки фiзiологiчний страх.