Печера

Потiм ii думки знайшли iнший напрямок; з величезних фотографiй на неi дивилися персонажi всiх спектаклiв театру – значну iх частину поставив сам Кович, а меншу – черговi режисери, його придворнi, годованцi, схожi на шефа, мов двi краплi води, тiльки цi дочiрнi краплi були дрiбнiшi й каламутнiшi… Сьогоднi йшла одна з другорядних вистав, «Корiвка», лiрична комедiя, i Паула легко знайшла ii рекламний плакат; фотографiй з «Дiвчинки й воронiв» не було нiде. Виставу знято зi сцени чотири роки тому. Паула згадала, як колись, давним-давно, вона годинами простоювала перед щитом з афiшею, вона й тепер пам'ятае мiсце, де афiша висiла, – там, де нинi пiстрявiе реклама «Залiзних бiлок»…

Потiм вона остаточно вислизнула з того щасливо-сомнамбулiчного стану, в який ii ввiв ресторанчик «Нiч».

І якось мимоволi згадала, що ii очiкуе не просто зустрiч з постановником «Дiвчинки й воронiв», а зустрiч з цим…

З саагом, сказала вона собi, переступаючи через усi другоряднi мiркування. З саагом, дiвчинко, з твоiм персональним саагом.

Сам собою втягнувся живiт. Добре, що був у ii життi ресторанчик «Нiч», – страшно подумати, що цiлу другу половину дня вона могла б зосереджено чекати майбутньоi зустрiчi…

Годинник над театром показував за п'ять десяту, коли з дверей висипала втiшена видовищем публiка; натхненна молодь, статечнi пари, що вважають вiдвiдування прем'ер своiм найпершим обов'язком, навiть якiсь дiтлахи з батьками – Паула стояла й дивилась, як усi цi безтурботнi люди розтiкаються по вулицi нагору i вниз, переходять дорогу, завертають за рiг, заходять у метро… Чи не всi вони були впевненi, що чудово провели час, – а Паула вважала «Корiвку» пустушкою, бiльше нiчим.

І людина, що заохочуе таких «Корiвок» на сценi довiреного йому театру, глибоко зневажае публiку. І цiлком слушно, бо обманута публiка у захватi…

За п'ять десята Паула подзвонила Стефанi й просила не тривожитись, вислухала лекцiю про «цi дурнi нiчнi доручення» й пообiцяла повернутися до одинадцятоi; рiвно о десятiй вона переступила порiг службового входу й глухо звернулася до дiдуся на вахтi:

– Менi пан Кович призначив зустрiч.

Пiдкажiть, куди треба пройти.

Дiдусь заметушився, пiдняв слухавку старенького телефону, заговорив шанобливо, ледь не улесливо, потiм гукнув хлопчака, що нудьгував на лавi, й велiв провести.

Хлопчак провiв. І показав Паулi дверi кабiнету зi строгою табличкою – показав оддалеки, наче саме наближення до лiгва головрежа чимось йому загрожувало.