Самум (збірник)

Ірина потрясла головою:

– Усе, Вiко, ти вибач… Спасибi, одно слово. Йди.

– А завтра коли? – Вiка схилила голову до плеча.

– Я зателефоную, – вичавила Ірина.

За Вiкою нарештi зачинилися дверi; Ірина стояла одна посеред кухнi квартири-офiсу, неспроможна зробити й кроку.

– Замкни, – сказав демон.

Ірина покiрно пiшла до передпокою. Коли вона повернулася, демон робив екскурсiю по робочiй кiмнатi – зi столом, укритим парчею, з черепом, з не запаленою поки що новою свiчкою.

– Стильненько, – сказав крiзь зуби.

Ірина стояла, похитуючись. Шок, страх i безсонна нiч туманною завiсою стояли мiж нею та свiтом.

– Покажи фотографiю.

Ірина, мов сомнамбула, пiшла на кухню, взяла фотографiю в руки, вiдвертаючись, простягла демоновi.

– Сiдай за комп'ютер, – сказав вiн уривчасто. – За номером мобiльного довiдайся, хто така, iм'я, прiзвище – все.

Ірина спершу сiла за ноутбук, i тiльки потiм ризикнула заперечити:

– А якщо… номер зареестровано не на неi? І взагалi, якщо нема такоi послуги?!

– Така послуга е, – так само уривчасто кинув демон.

 – Платна, зрозумiло. І не для всiх. Але ти постарайся, вiдьмо… якщо хочеш жити.

* * *

Вона народилася пiд щасливою зiркою.

У п'ять рокiв тонула, але врятували, у дев'ять ii збила машина, але обiйшлося однiею тiльки зламаною рукою та легким струсом мозку. Замолоду ii двiчi ловили гопники в темному провулку, i обидва рази вдавалося вислизнути неушкодженою – серед ночi, напiдпитку, в короткiй спiдничцi.

Ірина вмiла виживати iнстинктивно; можливо, тому пiсля години безладноi метушнi iй усе-таки вдалося довiдатися, що дiвчину з диктофоном звуть, найпевнiше, Катерина Катасонова.

– Шукай на «Однокласниках», «Вконтактi» – скрiзь, – звелiв демон.

Вiн не зникав нi на мить. Вiн був поруч. Вiн нависав над головою, i це позбавляло вiдьму здатностi мислити тверезо; на щастя, майже одразу, на «Однокласниках», Катерина знайшлася – причому перша ж фотографiя була знайома: те саме фото з чоловiком та собакою.

– Вони розлучились, але фото з сайта вона не зняла, – сказав демон, i з його голосу можна було б подумати, що вiн мiркуе.

– Скажи, – Ірина так утомилася, що й страх притупився. – Якщо ти потойбiчна iстота, ти повинен усе бачити й так? Навiщо тобi Інтернет? Якщо ти демон – пiди в астрал…

– Заткнись, – кинув ii спiврозмовник, i ii губи склеiлися. – Що я знаю, а чого не знаю… не твого розуму дiло, вiдьмо.