Самум (збірник)

Вiн гладив Джину, яка стрибала йому на груди, мов божевiльна; Катя натисла «вiдбiй» i, слухаючи, як калатае серце, покрокувала назустрiч коханому – досi до болю любому! – чоловiковi.

* * *

– Вона не вiдповiдае, – в розпачi Ірина боялась дивитися на демона. – Що, як вона… ну… не вiдповiсть? Вимкне телефон?

– Дуже погано, – зауважив демон. – Дуже-дуже погано. Тодi ти помреш, Ірино.

* * *

Катi хотiлося його обiйняти, i це було б природно, i вона готова була його обiйняти – проте останньоi митi злякалась.

Якщо вона обiйме Макса, а той не пiдведе рук i стоятиме, чужий… Даючи цим зрозумiти, якi недоречнi цi нiжностi… Тодi Катя не зможе сказати йому того, що давно збиралася.

Тому вона зупинилася за крок од нього, затамувавши подих, усмiхаючись так, що трiскалися губи:

– Привiт… Як добре, що ти приiхав! Пiднiмемось?

– Вибач, я на хвилину, – вiн не здався роздратованим, але й тепла в його голосi не було. – У мене нарада через годину в iншому кiнцi мiста… Я просто подумав, що цi дзвiнки затяглись i нам треба нормально поговорити.

– Так, – сказала Катя.

Вiн слово в слово повторював те, що вона сама йому говорила – але в його вустах слова не давали надii. Навпаки – слова були, наче замкненi дверi.

Засмикався в кишенi телефон. Хтось наполегливо намагався додзвонитись; Катя знову дала вiдбiй. Ех, треба було заздалегiдь вимкнути мобiлку.

Вони сiли на лаву; Джина крутилася поруч. Свята собака була щаслива бачити Макса, свого, рiдного, звичного; Джина, мабуть, думала, що вiн повернувся з вiдрядження чи з тривалоi вiдпустки.

– Я дуже рада тебе бачити, – сказала Катя.

Макс ледь розтяг губи:

– Ти схудла.

– Спасибi, – сказала Катя.

– Але тобi не треба бiльше худнути. У тебе синцi пiд очима.

– Я просто втомилася, – сказала Катя й подивилася на нього знизу вгору: – Максе… Рiч у тiм, що… я була у вiдьми.

Слова вирвалися самi собою. Катя навiть сама злякалась. Але Макс, який наперед знав усi можливi слова, здивувався, випав iз чемноi шкаралупи:

– Де?!

– У вiдьми, – Катя всмiхалась.

 – У справi. Я хотiла писати нарис, для Мiли, ну, ти знаеш…

– І що? – Макс насупився.

– І вiдьма менi розповiла про все наше життя, – Катi раптом захотiлося прикрасити. – Все-все, як ми були щасливi, i як ми розiйшлись, i що мiж нами стоiть жiнка, i що ця жiнка… твоя мама…

Вона майже одразу зрозумiла, що помилилася.