Самум (збірник)

 – Я можу допомогти! Чесне слово! Дозволь менi допомогти!

Пiшла довга пауза. Катя не натискала вiдбiй, i тиша тяглась, як остання ниточка надii.

* * *

Дiвчина сидiла на автобуснiй зупинцi згорбившись, засунувши руки в кишенi куртки. Бiля ii нiг лежала собака на повiдку – начебто лайка, з пухнастим бiлим хвостом. Ірина побачила ii здалеку й квапливо звелiла таксистовi триматися правiше.

Демон мовчки iхав на задньому сидiннi. Таксист його не бачив; варто було Іринi вилiзти з машини на зупинку – як демон опинився поруч, моментально й безшумно.

«Вiн iснуе в моiй свiдомостi, – приречено подумала Ірина. – Тiльки я його бачу, тiльки я його чую; я сама себе б'ю, i з даху, раптом що, стрибну теж сама…»

Бридкий холод продер мiж лопатками. Вона вiдкашлялася:

– Привiт, Катю. Все буде добре. Ми все зробимо, навiть не сумнiвайся!

Дiвчина вiдповiла iй похмурим, затуманеним поглядом. «Ой, гадство, – подумала Ірина. – Щось сталося… щось нове».

– Що вам треба? – глухо спитала дiвчина.

Ірина сiла поруч. Витягла фото з сумки:

– На.

– Можете залишити собi, – дiвчина говорила розмiрено й байдужо.

Ірина подивилася на собаку; та лежала на брудному асфальтi, притиснувшись до Катиних нiг, i насторожено дивилася на вiдьму. Демон стояв поруч, заклавши руки за спину; собака не звертала на нього уваги.

«Навiть собаки його не бачать», – подумала Ірина, i плечi ii опустилися.

– Так не годиться, – сказала вона, звертаючись, зокрема, й до себе, борючись iз легкодухiстю.

– Джина.

– У-у, гарна… Гарна собака, очi розумнi… Так, сонечко, почнемо спочатку. Ти хочеш повернути чоловiка. Ти цього хочеш – ти його повернеш…

Катя вiдсунулася на лавцi.

– Не називай ii «сонечку», «кицю» або «зайчику», – пiвголосом сказав демон. – Невже важко здогадатися?

Ірина зцiпила зуби. Не дивлячись на демона, знову звернулася до дiвчини:

– Думаеш, менi це вперше? Та я й таким допомагала! Знаеш, скiльки щасливих пар живуть, бiди не знають, тому, що дехто до мене вчасно прийшов? Не знаеш…

Катя мовчала й дивилася вперед невидющим поглядом.

– Отже, свекруха померла, ви з чоловiком посварилися, тепер тобi треба…

– Менi вiд вас нiчого не треба, – крiзь зуби сказала Катя. Ірина подивилася на фото у своiй руцi. Звела очi:

– Тодi чому не йдеш?

Катя знизала плечима й пiдвелася. Вiдразу схопилася собака, замахала хвостом; демон саркастично гмикнув.

Ірина залишилася сидiти.