Самум (збірник)

Вона, можливо, тобi життя врятувала…

Демон скорчив гримасу. Не звертаючи на нього уваги, Ірина простягла фото через стiл; Катя, повагавшись, узяла його.

– Натерпiлася вiд свекрухи, так? – вкрадливо запитала Ірина в момент, коли Катинi пальцi торкнулися паперу.

Дiвчина швидко звела вогкi очi:

– Вона сама ростила сина. Єдиного. Макс дуже добрий i дуже любить… дуже любив маму. Я не хотiла його засмучувати. Я мовчала. Поiхали на дачу, Максовi треба було повернутися ранiше, йому на роботу… Вона його вiдвезла й приiхала назад.

Слово за слово… Я iй виклала все. І вона менi все виклала. Грюкнула дверима, завела машину… А через кiлька годин зателефонував Макс, що вона… вона…

Катя закрила лице серветкою, плечi беззвучно застрибали. Ірина дивилась, як вона плаче; iй багато разiв доводилося бачити, як ревiли жiнки рiзного вiку, бувало, й сама викликала чужi сльози. Траплялося використовувати сльозливих, залякувати й обнадiювати, i брати грошi за надiю; тепер вона дивилася на Катю й не знала, що з нею робити.

– Я тепер дачi цiеi бачити не можу, – Катя говорила пошепки, борючись iз риданнями. – Ми там не бували вiдтодi, як… Та це вже все одно. Максим… зi мною… не хоче… Мати йому завжди казала, яка я погана, так i вийшло… Менi треба до туалету…

І далi прикриваючи лице, вона вислизнула в бiчний коридорчик, щоб у вбиральнi, у замкненому просторi, наодинцi з собою беззвучно виплакатися. Ірина пожувала пластикову соломинку; лiд у стаканчику з колою розтав. Ірина ковтнула раз, другий, поморщилася, поставила посудинку на тацю.

– Зараз полудень, а стрибнути з даху вона повинна опiвночi, – сказав демон. – Тобi треба зняти з неi почуття провини й помирити з чоловiком. На все маеш дванадцять годин.

Ірина слухала, обм'якнувши, нiби злившись iз крiслом, iз пiдлогою, з «Макдональдсом», ставши частиною iнтер'еру, мовчазного й безмовного.

– Якщо впораешся, вiдьмо, якщо опiвночi вона буде жива… Тодi можна буде тебе привiтати. Попрацюй заради цього, добре?

– А чом би не пiдсипати iй у чай снодiйного? – Ірина пiдвела голову.

 – Або замкнути де-небудь, щоб вона не могла опiвночi стрибнути з даху?

Демона пересмикнуло вiд вiдрази:

– Шарлатанка ти. Липова вiдьма, простих речей не знаеш.

– А конкретно? – Ірина зцiпила зуби.

– iй треба змiнити долю, – дуже серйозно сказав демон. – Це може зробити людина, самостiйно прийнявши рiшення. Якщо ти, дурна, ii замкнеш, буде тiльки гiрше. Вона все одно знайде свою смерть, та ще й iнших за собою потягне.