Самум (збірник)

Ірина не встигла iй завадити, i, напевно, не змогла б: ii права рука з розмаху тицьнула зубочистку в долоню лiвоi – мiж великим i вказiвним пальцями. Ірина верескнула; всi люди, скiльки iх було в залi, пiдстрибнули на стiльцях i обернулися.

Вона висмикнула зубочистку. Простежила очима за крапелькою кровi, що скотилася на зап'ястя й далi, пiд рукав.

– Не треба, – прошепотiла ледь чутно. – Зроблю, як ти скажеш. Куди ii везти?

* * *

Стежкою, з обох бокiв порослою лопухами, вони пройшли вiд хвiртки до будинку.

Дача була стара: городик, де колись вирощували картоплю, за минулi роки перетворили на газон, а потiм забули й геть запустили. Трава росла тут уперемiш iз буйними бур'янами, а незарослим лишилося едине мiсце – бетонна опора для пляжноi парасолi.

– Навiщо ми сюди приiхали? – запитала Катя. У руцi в неi побрязкувала зв'язка ключiв.

– Навiщо? – голосно перепитала Ірина, звертаючись до демона, що замикав ходу.

– Тут ключове мiсце iхнiх вiдносин, – вiдгукнувся демон.

 – Вона повинна все згадати, заново пережити й пробачити собi. Усвiдомити, що немае ii провини…

Рука, проколота зубочисткою, болiла. Ірина поморщилася.

– Тут вони бачилися востанне, – знову заговорив демон. Ірина рiзко зупинилася, розкинула руки, звела лице до бiлого похмурого неба:

– Тут! Тут ви бачилися востанне!

Катя помовчала секунду. Потiм зiзналася:

– Так. І вона… стояла саме там, де ви зараз стоiте. Як ви дiзналися?

* * *

У будинку було задушливо й запилюжено.

Вiкна затягло павутинням. На поличцi бiля входу лежав перекидний календар, що назавжди застряг у торiшньому серпнi. На кухонному столi валялися старi газети, пластиковi стаканчики, самотньо лежав на блюдцi засушений пакетик випитого чаю, ниточка з жовтою етикеткою звисала, наче хвiст померлоi мишi.

– Нiколи цiеi дачi не любила, – сказала Катя. – Я б краще до лiсу з наметом або на море. Але вона казала – на дачу, i ми iхали на дачу…

«Як я тут опинилася?» – з тугою подумала Ірина, а вголос сказала:

– Ох, як тут багато негативноi енергii назбиралося.

Демон бродив навколо, ледь не натикаючись на Катю, яка його не помiчала. Вiн дивився й, здаеться, обнюхував предмети, але нi до чого не торкався руками. «Мабуть, вiн безтiлесний, – з iще бiльшою тугою подумала Ірина. – Але мацати, щоб переконатися – нехай його нашi вороги мацають».

– З'ясуй – свекруха хворiла? – сухо, голосом слiдчого почав демон.