Самум (збірник)

– А навiщо вона поверталася? – для порядку запитала Ірина.

Катя байдужо знизала плечима:

– Забула щось. Мало чого.

Демон знову оживився:

– Що? Що вона могла забути?

Задзвонив телефон в Ірининiй кишенi. Знову викликала Вiка; з незворушним лицем Ірина натиснула вiдбiй.

«Ну – зорiентуйся, подумки зверталася вона до Вiки. – Ну зрозумiй, що сталося. Ну допоможи менi якось… Не знаю як… Тiльки не надзвонюй менi, будь ласка, бо вiн усе зрозумiе i я ненароком виколю собi око…»

– Вона врiзалась у стовп, – ледь чутно сказала Катя.

 – Але лiкарi казали, що серце зупинилося ранiше…

«Ми в глухому кутi, – подумала Ірина. – Ну, знаю я, як загинула ii свекруха. Ну, знаю, що дiвчинка себе звинувачуе… Що ж робити?»

Вона примружила повiки, питаючи поради в натхнення. Демон стояв бiля вiкна веранди, його довга фiгура виразно темнiла проти свiтла…

– Бачу! – Ірина вказала пальцем демоновi в груди. – Бачу!

Демон, здаеться, здригнувся й позадкував.

– Що? – злякалася Катя.

– Бачу ii примару! – натхненно вiщала Ірина.

 – Вона тут! Вона прийшла до тебе… Зараз я з нею поговорю! Як ii iм'я й по батьковi?

Катя мовчала цiлу секунду.

– Припинiть, – сказала нарештi. – Ви ж самi в це не вiрите. Немае там нiякоi примари.

Шкода, що вона не могла бачити обличчя демона: той поморщився з непередаваним сарказмом.

* * *

Катине зацiпенiння нарештi урвалось. Немов сновида, вона дозволяла манiпулювати собою; вражена розмовою з Максом, навiщось повелася на розмову з вiдьмою.

Тепер усе стало ясно, як день, i в цьому денному свiтлi нiкуди було ховатися.

– Спасибi, ви менi дуже допомогли.

Головне було – викурити вiдьму за порiг. Тягти ii силою Катя не збиралася, та й не подужала б. Та коли вона замкне вхiднi дверi, вiдьма залишиться надворi.

– Спасибi, ви менi дуже допомогли, – фраза звучала чи то як знущання, чи то як проклiн.

– Катю, стривай! – масним голосом кричала вiдьма.

– Усе, годi. Ви менi дуже допомогли, я щаслива, iдьмо звiдси.

Вiдьма чомусь була налякана. Ранiше Катя, у своему гiркому зацiпенiннi, не замислювалася над тим, чому вiдьма так причепилася до неi, чого хоче – бо ж не грошей. У Катi немае грошей, щоб оплатити такi зусилля. Щастя для Катi? Чому раптом? І чому вона так нервуеться, явно чогось боiться, не Катиного ж гнiву?

– Зараз поiдемо, – примирливо сказала вiдьма. – Катю, одну хвилинку. Одну секундочку, тiльки…

Стоячи на порозi, Катя втратила пильнiсть.