Самум (збірник)

Продовжуючи солодко всмiхатися, вiдьма стрибнула до неi, схопила за лiкоть i сильно рвонула на себе – в будинок. Катя заточилася й ледь не впала, а вiдьма чiпким мавпячим рухом вихопила в неi ключi вiд дачi, два здоровенних сталевих стрижнi на кiльцi.

Катя злякалася по-справжньому.

Вiдьма була вже на порозi, по той бiк дверей. Катя навалилася на дверi зсередини, намагалася не дати iх зачинити, але вiдьма була масивнiшою й сильнiшою.

Нiхто не кричав. Катя онiмiла з жаху й тiльки боролась, наче востанне, за свою волю.

Вiдьма встромила ключа в шпару й помилилася: жовтий ключ вiд верхнього замка, а бiлий вiд нижнього, а не навпаки. Поки вiдьма поспiхом опанувала цю нехитру науку, Катя вiдскочила вглиб будинку, розбiглася – i всiм тiлом гахнулася об дверi.

I перемогла.

Затрiщали завiси. Заходив ходором одвiрок. Вiдьма вiдсахнулася, оступилася й скотилася з дерев'яного порiжка; Катя вирвалася на волю, мокра, тремтяча, люта.

– Вiдьма! – крикнула в лице жiнцi, що впала на траву бiля порога.

 – Вiдьма! Я в мiлiцiю зателефоную! Я…

– Телефонуй, – пробурмотiла вiдьма, тяжко дихаючи. – В мiлiцiю, у Пентагон… куди хочеш.

* * *

Кiлька секунд вiдокремлювало ii вiд простоi розв'язки: замкнути дiвчисько на дачi, не дати йому вийти до пiвночi. Хай там що казав демон. Замкнена людина охочiше слухае, легше вiрить, iз замкненим простiше домовитись. Якби вдалося замкнути Катю – проблема була б розв'язана на дев'яносто вiдсоткiв…

Але клятi ключi переплутались, а дiвуля виявилася сильнiшою, нiж можна було подумати.

Падаючи з порога, Ірина добряче вдарилася стегном. Тепер демон i Катя стояли над нею й кричали, кожен свое; демон не звертав уваги на Катю, а Катя не чула й не бачила демона.

– Вiдьма! – репетувала дiвка, незвично агресивна. – Я в мiлiцiю… я в мiлiцiю…

– Там записка! – репетував демон. – На пiдлозi в передпокоi! Пiднiми й прочитай!

– Совiстi у вас немае! Божевiльна! До шизарнi! Геть звiдси! Я зараз охорону викличу!

– Там аркуш паперу! Пiднiми! Скорiше!

Крекчучи й стогнучи, Ірина зiп'ялася на ноги.

Катя вiдскочила, нiби ii вiтром звiяло, i, часто озираючись, вiдступила до хвiртки. «Яка мiлiцiя? – подумала Ірина. – Де тут охорона? Єдина твереза думка у всьому цьому потоцi: якщо зв'язати мене й запхнути в гамiвну сорочку, я не зможу себе бити й калiчити, я не полiзу на дах услiд за цiею божевiльною…»

Катя йшла.