Самум (збірник)

 – Якщо вже ти в мене вселився, а не в когось iншого… Ми майже родичi, так?

Демон мовчав, але очей не вiдводив.

– Ти був людиною? Звiдки ти взявся? Розкажи, менi ж цiкаво… Демон звiв кутики губ.

– Добре, – Ірина зiтхнула. – А чому ти вселився в мене? Хiба я щось можу? Чому не в мiнiстра якого-небудь, не в мiльйонера?… Чому ти не вселився просто в Катю, якщо тобi так закортiло ii врятувати?

Демон вiдкинувся на спинку крiсла. Нарештi опустив очi:

– А ти сама як думаеш?

– Нiяк, – зiзналася Ірина.

 – Я гадки не маю, чого ти до мене причепився.

– Ти вiдьма.

– Та яка я вiдьма, – Ірина зiтхнула. – Я справжнiсiнька шарлатанка, кручу-верчу, шепчу-брешу…

– А ким ти мрiяла стати в дитинствi? – раптом запитав демон. – Вiдьмою?

– Лiкарем, – зiзналася Ірина.

– Нащо?

Ірина задумалася.

– Нiнащо. Просто так.

– Допомагати людям?

– Ну що ти за… – Ірина осiклась. – Яке там – «допомагати людям»? Менi б хто-небудь допомiг! Я все життя сама-самiсiнька, нi грiшми пiдтримати нiкому, нi блатом, нi добре слово сказати… Батько – алкоголiк, мати – п'яниця! Ну, вступила я до медучилища, ну, покрутилася в полiклiнiцi сестрою… Знаеш, якi там зарплати? Кому я з такою зарплатою допоможу?!

* * *

Катя поправила перед дзеркалом макiяж.

Усмiхнулася; щасливе лице, блiде пiд тональним кремом, iз заплаканими очима – заплаканими й веселими… Як багато може статися за один день. Крах i вiдродження. Кiнець i початок.

Вона пiдморгнула своему вiддзеркаленню. Зараз вони разом поiдуть додому. Їх зустрiне Джина.

Вона засмiялася.

З убиральнi було два виходи; розтягуючи мить щастя, Катя пройшлася по маленькiй критiй оранжереi. Постояла бiля акварiума з великими червоними рибами. Повiльно повернулася до зали.

Тихенько грала музика. Макс сидiв упiвоберта, лицем до виходу з туалету, куди пiшла Катя; не бачачи ii, вiн розмовляв по телефону.

Крiзь тихий шум i нiжну музику до Катi спершу долинула iнтонацiя – муркотання. М'який рокiт. Мед i вершки, шовк i оксамит, голос закоханого чоловiка.

А потiм вона почула слова.

– Сонечку, – говорив комусь Макс, – сьогоднi нiяк, я зайнятий. А завтра обов'язково. Люблю, люблю, моя пташко. На добранiч i до завтра.