Самум (збірник)

* * *

Машина – фургончик iз логотипом на борту – зупинилася бiля пiд'iзду багатоповерхiвки. Скуйовджений чоловiк у картатiй сорочцi вiдразу почав гасати туди-сюди, задоволений i обурений водночас:

– Чого так пiзно? Уже одинадцята година! Я вас чекав цiлий день!

– Ну, вибачте, – примирливо сказав працiвник. – Ми не виннi, нам пiзно зателефонували, пiзно привезли…

– Це неподобство! Я не чекатиму до завтра!

– А не треба чекати, зараз установимо, хiба довго?… Ключi вiд даху е?

Катя зупинилася, дивлячись, як працiвники вивантажують iз фургончика супутникову тарiлку в упаковцi.

Нi, вона нi про що не думала. Вона просто дивилася; звично вiбрував у кишенi телефон.

– Є, е ключi вiд горища!

– Давайте швиденько… Взяли, пiшли!

Катя звела очi до неба. Високо над нею вимальовувався на тлi фiалкового марева темний край даху.

* * *

– Що тепер робити? – Ірина стояла, дивлячись на свiй телефон. На шкалi акумулятора залишилася остання подiлка: ще трiшки, i апарат розрядиться.

– Молитися, – сказав демон, i вiд звуку його голосу в Ірини волосся стало сторч. – Заупокiйну читати. Я тобi ще вранцi сказав, що вона накладе на себе руки! Я тебе заздалегiдь попередив, паскудо! Що ти зробила, аби ii втримати?!

Пiд його напором Ірина наiжачилася – з останньоi сили:

– Що я зробила?! Та я цiлий день тiльки те й робила! Я ii хiба що на руках не носила! Вона що, маленька? Якщо грiха не боiться i нiкого iй не шкода, то нехай стрибае!

Демон зробив крок уперед – i раптом навис над Іриною, безжальний i страшний:

– А тобi когось шкода? Що ти знаеш про життя i смерть, цвiль? Що ти знаеш про самогубцiв? Коли нiщо не прив'язуе до життя, лише бiль, коли тiльки й чекаеш, щоб це швидше закiнчилося?!

Ірина оступилася.

Позадкувала. Притислася спиною до лiхтарного стовпа; люди навколо мали ii за божевiльну.

– Нiщо не прив'язуе, – пробурмотiла Ірина.

І раптом з розмаху вдарила себе по зраненому лобi; демон тут був нi до чого.

* * *

Катя нерiшуче пiднялася на чуже горище.

Тут було вiдносно чисто й просторо, пахло пилом i вологою, пахло вiтром великого мiста. Працiвники робили свою справу, поспiшали, пiдсвiчуючи лiхтарями, i якщо й зиркнули на Катю, то одразу ж про неi забули.

Вона мала вигляд пристойноi дiвчини. Спокiйноi, впевненоi в собi, забезпеченоi, нормальноi дiвчини, якiй захотiлося подивитись, як пораються працiвники на даху i чи правильно встановлено тарiлку…

Вона вiдiйшла в тiнь.