Самум (збірник)

На даху було таемничо, як у дитинствi; лiсом стояли антени, великi й малi. Працiвники квапилися, матюкалися, водили променями лiхтарiв; Катя вiдiйшла, зникла за цегельною башточкою, розчинилася – наче ii нiколи тут i не було.

* * *

Намагаючись зупинити машину, Ірина вискочила далеко на проiзну частину. Хтось вилаяв ii, опустивши скло. Хтось завищав гальмами…

Нарештi зупинилися пошарпанi «Жигулi».

На годиннику у водiя було пiв на дванадцяту.

* * *

Катя нiколи не боялася висоти. Тепер це було як нiколи доречно.

Вона стояла майже на самому краечку, милуючись мiстом. Милуючись гострими вогнями, далекими й близькими. Кольоровими й бiлими. Усе вiдбувалося само собою; так i треба. Так легко; скинути бiль, мов ношу. Вимкнутись, наче зiпсований прилад. Нiчого нема, нiчого нема, порожнеча…

* * *

Ірина бiгла через двiр, задихаючись, кашляючи, тримаючись за серце.

* * *

Раптом защемив, засмикався телефон. Вона забула про нього. Пiсля довгоi безплiдноi атаки вiн затих, а тепер знову вiбрував у кишенi куртки, надсадно, як друге серце.

І в порожнечi, у безчассi й бездумностi, що поглинули Катю, цей рух – i цей звук – здалися раптом важливими.

Вiдстрочка? Хвилина, двi?

Вона вийняла телефон; не дивлячись, хто телефонуе, натиснула кнопку:

– Алло.

І раптом почула.

* * *

Вона сидiла на кам'янiй пiдлозi, притиснувшись плечем до дверей. Притиснувши до цих дверей телефон.

А собака, почувши свое iм'я – забута собака, яку сьогоднi ввечерi не виводили – скиглила й дряпала дверi зсередини пазурами, гавкала, скавчала i кликала.

– Джина, – хрипко повторювала вiдьма. – Джина…

* * *

– Джина, – прошепотiла Катя в слухавку.

Навряд чи собака ii чула – радше, вiдчула i зайшлася новим гавкотом, заскавчала, завила.

Телефон вирвався з Катиноi руки й полетiв униз, у порожнечу. Дiвчинi здалося, що вона дивиться на нього довгi хвилини – як вiн падае зi страшноi висоти, як свище вiтер, як наближаеться чорна земля…

Телефон упав на асфальт.

По всьому мiсту пробило пiвнiч.

Запищали електроннi годинники, застукали баштовi, електроннi злилися в серiю нулiв.

Точка вiдлiку.

* * *

Ще через годину Катя сидiла в нiчному дворi, на лавi, стискаючи в руках повiдець, а Джина сидiла поруч, не наважуючись вiдiйти нi на крок.

– Пробач менi, – шепотiла Катя, зарившись пальцями в густу вологу шерсть.

І пiдводячи лице до неба, повторювала:

– Пробач менi…

У будинку свiтилося всього п'ятеро чи шестеро вiкон.