Самум (збірник)

Раптом чуемо про себе правду… губимось… i з полегкiстю розумiемо, що в нас е слiд вiд обручки – доказ, i вiдьомськi чари здаються нам тiею ж таки класичною дедукцiею…»

Азарт зайнявся, як свiтанок над рiчкою. Ірина ледь-ледь звела куточки губ; тримайся, мала. Зараз тебе патратимуть.

– Чого прийшла? – одним поворотом керма вона змiнила маслянистий тон на прокурорський, жорстокий. Дiвчина здригнулася. Права рука ii знов лягла на сумку. Ірина примружилась.

– По пораду, – пролопотiла дiвчина.

– Брешеш! Що у тебе в сумцi?

Клiентка на секунду розгубилася.

– Диктофон? – на Іру зiйшло натхнення. З обличчя дiвчини зрозумiла, що влучила в «десятку», i не на жарт розлютилась: – Пiдставити мене надумала?!

Дiвчина замахала головою. Сум'яття, нiяковiсть, упертiсть i страх змiнювались на ii лицi, немов полотнища на автоматичному рекламному щитi.

– Ану виймай, або я тебе так прокляну, що смертi захочеш!

Дiвчина здалася. Вийняла з сумки цифровий диктофон.

Пiдвела на Іру впертi сiрi очi:

– Я просто хотiла взяти iнтерв'ю. Пiдготувати матерiал. Для журналу.

– На кого працюеш? – Ірина готова була дихати полум'ям.

– Нi на кого… Я журналiстка. Фрiлансер. Замовнi статтi… Та все, що трапиться.

– Знаю, як ви пишете. Брехню ви пишете, журналiсти. Вимiтайся!

Дiвчина покiрно встала. Прийняла зi стола диктофон. Борючись iз бажанням утягти голову в плечi, пiдхопила за краечок фотографiю.

– Стiй, – вирвалося в Ірини майже проти волi. Дiвчина завмерла – нiби вони з вiдьмою гралися в гру «Завмри». Вiдьма не зводила очей з фотографii; двое всмiхалися. Собака сяяв щастям. Собака був простим, чоловiк – нi.

– А мужика цього ти вже не повернеш, – повiдомила Ірина, мстиво дивлячись дiвчинi у вiчi. – Інша жiнка мiж вами.

Дiвчина клiпнула:

– Нiчого ви не знаете, – в голосi пролунало полегшення i навiть тiнь глузування, здаеться, промайнула. – Нi-чо-го.

І, несучи свою перемогу, як розгорнутий прапор, мерзотниця розвернулась i зробила крок до дверей. Ірина давно змирилася з можливiстю провалу (при нашiй роботi всяке бувае), але такого вiдвертого приниження пережити не могла.

– Це що, його мати?

Вона кинула слово в спину, мов м'ячик, i, навiть не бачачи обличчя, миттю вгадала: воно.

Ну, тепер пострибаеш, мала негiднице.

– Його мати… свекруха, тебе… мучить!

Дiвчина не витримала й обернулась.