Самум (збірник)

По ii очах Ірина зрозумiла, що втрачае iнiцiативу, i набрала в груди якнайбiльше повiтря:

– Вона… стривай, вона… померла?

Зiницi в дiвчини розширились, i фотографiя полетiла на пiдлогу. Таких точних пострiлiв за всю Іринину кар'еру було три чи чотири – i кожний приносив невимовну втiху.

– Померла! – Ірина ревнула, як цiла юрба плантаторiв за мить до лiнчування раба-втiкача. – А спокою тобi не дае!

В яблучко. Он як налякалася, вiвця! Вiдчуття влади було легшим за повiтря i розпирало вiдьму зсередини так, що вона, здаеться, була готова злетiти.

– Бачу! – Палець iз довгим чорним нiгтем указав клiентцi за плече. – Он же вона!

Дiвчина боролася довгу мить – а потiм пiддалась i озирнулася. Кiлька секунд розглядала кiмнату, ось диплом iз печаткою на стiнi, пучки трав, пiдвiшенi на нитцi, жаб'ячий кiстяк, бiла коробка кондицiонера…

– Не бачиш? А я бачу! – Голос вiдьми бив на сполох. – Я бачу духiв! Я бачу демонiв!

Вiка, чекаючи на кухнi, шанобливо покивала головою на цей крик.

– Бачу! Ходить свекруха за тобою, як пришита, вiдлякуе твое щастя! А що ти iй зробила, зiзнавайся?

Сiрi очi дiвчини потемнiли на тлi молочно-бiлого лиця.

– Винна? Зiзнавайся – винна?!

Горопашна репортерка вискочила з кiмнати. Іринi хотiлося крикнути iй у спину – «Ату», але замiсть цього заревiла мiддю:

– Так i ходитиме за тобою! Не пiдпустить до тебе щастя, так i знай!

Грюкнули вхiднi дверi. Майже вiдразу зазирнула Вiка:

– Слухай, чого це вона? Як ошпарена… Не заплатила!

– Психована, – Іра стягла з голови хустину.

Кiлька хвилин вона сидiла, переводячи подих, слухала, як стишуеться серце. І таке бувае в нашiй практицi: ми блискуче працювали, ми спiзнали натхнення; з другого боку, клiент пiшов не заплативши – професiйний прокол. Неприемно.

– Втомилася? – Вiка поставила чашку на стiл – просто на церковну парчу.

– Вiкусю, – сказала Іра, – зателефонуй, будь ласка, Льошi з турагентства, хай пiдбере менi готель у Хургадi… або краще в Шармi, днiв на десять.

Гримнув дзвiнок у дверях.

– А це хто? – насторожилася Ірина. – До четвертоi ще…

– Це пiцу привезли, – Вiка посмiхнулася. – Ходiмо обiдати.

* * *

Вони iли пiцу з грибами, пили апельсиновий сiк на кухнi й говорили про цiни, про Вiчину дочку, котра майже виросла i якiй час уже думати про майбутне, а ii батько, тварюка така, вже три роки носа не потикае i не вiдповiдае на дзвiнки.