Самум (збірник)

Ірина кинула на нього докiрливий погляд, той знизав плечима.

– Отож я й здивувалася, – зiзналась Ірина, переводячи подих. – Митя менi не казав… втiм, не будемо про нього, якщо ви посварилися.

– Ми не сварилися. Ми просто розiйшлися.

Ірина вп'ялася очима в ii лице. Нi, ця дiвчина не страждае. Спогади про Митька викликають у неi досаду, i край.

– Я телефонувала вам, – довiрливо сказала Ірина. – Мобiльний вимкнений, домашнiй не вiдповiдае.

– У мене телефон виправся у пральнiй машинi разом iз джинсами, – весело зiзналася дiвчина.

 – Ще минулого тижня. Висох, але не працюе. Івасиковi батьки, – вона кивнула на вiзочок, – менi поки що свiй дали, для зв'язку.

– А автовiдповiдач ти iнодi прослуховуеш? – м'яко запитала Ірина.

– Автовiдповiдач?

– Ну, на домашньому телефонi повiдомлення…

– Нi. Вiн не працюе.

– Он як, – сказав демон за спиною, i Ірина ледь стрималася, щоб не озирнутись. – Ірино, вона гадки не мае, що ii фото е в мережi.

– А звiдки у вас мiй номер? – дiвчина вповiльнила крок.

– Вiд Митька, – в Ірини не було часу на роздуми.

Лiза насупилася:

– А навiщо вiн роздае мiй телефон?

– Вiн не роздае, – Ірина спробувала добродушно обуритися. – Вiн…

Лiза дивилася тепер уже з вiдвертою пiдозрою.

– Бiльше не бреши, – попередив демон. – Ти й так забрехалася.

– Я випадково побачила в Митi вашу фотографiю, – пробурмотiла Ірина. – Оцю, – витягла знiмок. – А я, розумiете, ясновидиця… вiдьма.

Лiза мимоволi позадкувала.

– І на цiй фотографii, – Ірина труснула аркушиком, – я побачила, що вам бажають зла… Вам наврочено.

Я знiму. Безкоштовно!

Лiза повернулася так, що мiж нею й Іриною опинився вiзочок:

– Нiчого менi не наврочено! Взагалi, я вас не знаю, у мене немае грошей, з мене нiчого взяти!

– Та не треба менi ваших грошей!

Завовтузилось у вiзочку немовля. Почулося перше пхикання – наче далекi перекати грози.

Одночасно в Лiзинiй кишенi задзвонив телефон.

Немовля розплакалось.

Лiза витягла мобiльний:

– Алло! Так, Свiтлано, ми гуляемо у дворi!

Дитина плакала.

Лiза метушливо трусила вiзочок:

– Так, заплакав. Нi, вiн увесь час спав, щойно прокинувся, буквально щойно… Що? Якi фотографii?

Якийсь час вона слухала, зсунувши брови.

– Не знаю, – голос ii раптом ослаб i потоншав. – Гадки не маю… Добре, зараз…

Дитина плакала. Забувши про вiзочок, забувши про все, Лiза стояла з телефоном у руцi й iз жахом дивилася на Ірину.

– Я ж кажу, тобi пороблено, – впевнено сказала вiдьма.