Самум (збірник)

Бабуся знову заговорила.

Лiза тим часом iшла, котила перед собою вiзок i думала про свое. Лице ii було спокiйним; Ірина нiколи б не повiрила, що ця жiнка страждае, що вона плаче ночами, що вона готова накласти на себе руки через знiмок в Інтернетi.

– Дякую, – сказала вона бабусi. – Ваша собачка…

Пудель, на щастя, встиг утекти досить далеко. Бабуся миттю забула про Ірину:

– Моню! Ти куди?! Поганий хлопчик! Моню! Назад!

Пес тiшився цiею бiганиною. Бабуся зникла з поля зору; Ірина вiдiйшла далi вiд дитячого майданчика й знов зупинилася.

– Як вона може накласти на себе руки, якщо в неi дитина? – демон, здавалося, не вiрив власним очам.

– Може, пiсляпологова депресiя?

– Ірино! – демон раптом заговорив переконливо й жагуче. – Ти уявляеш, яка в тебе мiсiя? Ти розумiеш, що ти рятуеш уже двох? Жiнку – вiд смертi й манюсiньку дитину – вiд сирiтства!

Ірина мимоволi розправила плечi.

– Тобi зарахуеться, вiдьмо! – палко запевнив демон. – Ну, йди!

Широко крокуючи по намальованих на асфальтi колах, по гравiю i по травi, Ірина перетнула двiр i обережно наблизилася до Лiзи.

– Лiзо, добрий день! Ви мене пам'ятаете?

Вiдьма всмiхалася так привiтно, що дiвчина знiяковiла. Їй було незручно зiзнатися, що вона не пам'ятае такоi милоi, гарноi жiнки.

– Я Ірина, – вiд бажання сподобатися вiдьма мало не навшпиньки стала. – Нас познайомив Митя Чеканкiн, пам'ятаете?

Дiвоча усмiшка у вiдповiдь застигла на ii губах:

– Вибачте, я не пам'ятаю. Ми з Митею… давно не спiлкуемось.

Ірина кинула яструбиний погляд на вiзочок. Там лежало й спокiйно сопiло немовля мiсяцiв шести, вгодоване, здорове.

– Вибачте, – Лiза моментальним рухом засмикнула мереживну завiсочку. – Мошка…

«Вiримо в пристрiт, – вiдзначила Ірина. – Правильно робимо. Наша людина».

– Але ж ви на Великдень начебто добре посидiли? – здивувалась Ірина.

– На Великдень? – дiвчина знiяковiла. – Ну так. Тiльки потiм ми… не зустрiчалися.

– І звичайно, немае часу, – з розумiнням кивнула Ірина.

– Нi, – Лiза пильно подивилася на вiдьму. – Тiльки з десятоi до першоi i з другоi до четвертоi. Та й то, якщо погода погана, ми менше гуляемо…

Ірина часто заклiпала. Лiза раптом широко всмiхнулася:

– Я нянею працюю! Он у тому будинку, – вона кивнула на висотку, – знайшла родину за оголошенням…

Поки Ірина перетравлювала новину, Лiза знову покрокувала по дорiжцi. Вiдьма пристосувалася до ii крокiв; поруч iшов демон.